Читати книгу - "Бомбардир"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поглянувши на мене знизу вгору, Черниш із ходу взявся до справи.
– Ходять чутки, що ви якось надто серйозно зацікавилися Гайдуком… Книжка чи щось у цьому роді… Не зарано?
Цього слід було чекати. Версія, якою я користувався, щоб поговорити про Сергія з різними людьми, вже поширилась. У навколофутбольному середовищі нічого не приховаєш. Та я не дуже й шифрувався.
– А хіба вам це не на руку? Піар, до того ж, безкоштовний. Я б на вашому місці радів.
– На своєму місці я вже як-небудь сам розберусь. А от як поставиться до цього Сергій?
– А чого б йому заперечувати?
– Ви ж знаєте, якої він думки про такі речі.
– У публіки є запит на книжку,– відмахнувся я.– Може, хочете спонсорувати видання?
– Ще чого! – Черниш поморщився.– Та й вам, Олексію Петровичу, я б не радив марнувати час і сили… Гайдук – брендове ім’я… Скажу прямо: прав на його використання ви не одержите в жодному разі. А якщо спробуєте – будемо розбиратися в суді. Ви от опублікували чудове інтерв’ю із Сергієм. Там досить інформації для тих, хто цікавиться. А тепер дайте йому спокій і займіться своєю справою. Усьому свій час.
– Це порада чи заборона? – з усмішкою поцікавився я. Черниш городив нісенітниці, але в його голосі лунала відкрита погроза.– Ніякої книжки ще немає в природі, а ви чомусь стривожились. А взагалі, існує нормальна європейська практика. Популярність передбачає високий ступінь відкритості…
– Я як агент Сергія висловив наше спільне ставлення до вашої сумнівної ідеї. Висновків доходьте самі. А щодо європейської практики…– Він спробував зверхньо поплескати мене по плечу, але я відступив убік.
Чорт забирай – чай майже охолов!
Я почав підніматися до ложі преси, намагаючись зрозуміти, що насправді стоїть за цією розмовою.
Зазвичай агенти готові на все, аби тільки про їхніх клієнтів говорили й писали якомога більше й частіше. Деякі приплачують медійникам за те, щоб тій або іншій персоні було приділено особливу увагу або якусь інформацію подано в необхідному ракурсі. Інші самі створюють інформаційні приводи, щоб нагадати публіці про свого підопічного. Але Черниш щойно недвозначно дав мені зрозуміти: тема Гайдука закрита, не лізь не у свою справу. Що за цим стоїть?
Що? Рано чи пізно це з’ясується. Тим більше що мені глибоко начхати на погрози цього типа.
«Динамо» не без скрипу обіграло «Чорноморець», і до редакції я повернувся в кепському гуморі. Сів редагувати матеріали фрилансерів, різав безжально і жовчно коментував.
Уже пізньої ночі, коли номер нарешті пішов у друкарню, а колеги розповзлися по домівках, шеф за традицією запропонував «по п’ять крапель». Я не став заперечувати. На робочому столі виникли старовинні грановані лафітнички, почата пляшка коньяку, лимон і упаковка з тонко нарізаним сиром.
– Ну що, Петровичу, з Богом?!
– Ну а як інакше,– підтримав я.
– Може, все-таки скажеш, що там у тебе відбувається?
– Відколи це тебе хвилюють чужі проблеми?
– Чого ти відразу кидаєшся? – Він глянув з образою, відставив чарку.– Ми ж ніби друзі…
– Друзі,– сказав я.– Давай, будь здоровий! Сповідаюсь: усе в мене гаразд. Формат «нормал»!
– Ну, дивись, у разі чого я…– Він не доказав, але вже було видно – заспокоївся. Після чого ми плавно перейшли до футболу й редакційних справ.
Тільки за півгодини, коли шеф уже добряче розслабився, я вирішив торкнутися того, що наразі цікавило мене найбільше.
– Слухай, може, ти в курсі, чому Гайдук такий закритий? – ніби між іншим запитав я.
– Ти що маєш на увазі?
– Ховається від журналістів, коментарів майже не дає…
– Але тобі ж дав інтерв’ю?
– Загальні місця, нічого конкретного. В Інтернеті про нього немає навіть мінімальної інформації. Невідомо, де виховувався, як починав кар’єру, де живе…
Тут я, звичайно, лукавив.
– Та навіщо він тобі? – здивувався шеф.– Тільки час гаєш. Ми ж про нього більше нічого давати не збиралися…
– До слова сказалося. Якось усе це ненормально. Про інших гравців збірної – купи мотлоху опубліковано, особливо жовтого, а про найкращого бомбардира країни – ані звуку.
– А чому дивуватися? Гайдук, щойно піднявся, відразу так себе й поставив. Тепер ніхто з нашої братії не хоче мати з ним справ. Колючий хлопець, закритий наглухо, як сейф.
– Та ж народу цікаво. А попит народжує пропозицію…
– А йому вся ця медійна активність по барабану! – Головред закашлявся, поліз по цигарки.– І чорт з ним! Головне – забиває… Одні забивають, інші язиками працюють. А щодо інтерв’ю – це ти дарма. Ти подякував йому за довіру?
– Угу, квіточки підніс,– я усміхнувся в бороду.– Жарти жартами, а все-таки… Тобі не траплялося ще що-небудь про нього чути?
– Усяке кажуть…– шеф почухав потилицю.– Що стосується приватного життя – десь я чув, що раніше він сильно зависав на спортивному покері. Є один такий клуб, там гра йде не в загальній залі, а в окремих кабінетах… Але це ж не кримінал. Власне, і все.
– А живе він де, у Конча-Заспі?
– Ти що, Петровичу, в папараці вирішив податися? Зовсім з глузду з’їхав?
Тут він майже вгадав. Тому я вирішив згорнути розпитування й пішов убік:
– Знаєш, після інтерв’ю мене заїла цікавість. Ми ж із ним проговорили чи не дві години, але я так і не зрозумів, хто він насправді. Якийсь він… індиферентний. Уперше зустрічаю спортсмена високого класу, який поводився б отак.
– Гайдук і для мене, Петровичу,– темна кімната. Дивишся в неї з вулиці, а на склі – самі відблиски, не зрозумієш, що там усередині.– Шеф потягся до пляшки, глянув на просвіт: чи хлюпоче там іще що-небудь.– Давай-но наостанок – і по домівках… І будь спокійний – живеться йому значно краще, ніж нам. У всьому…
Глава 5Ліг я пізно, а вставати мусив уже другий день поспіль екстремально рано. Якби не рішення виїхати сьогодні першим поїздом, я б заткнув глотку будильникові, сунув його під ліжко й завалився б досипляти.
Та ні. До Харкова я маю потрапити не пізніше як опівдні…
Вицідивши кухоль зеленого чаю й мляво пожувавши те, що першим трапилося під руку, я прихопив зібрану ще вчора дорожню торбу й сяк-так виповз на вулицю. Там було ще темно, учорашній
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бомбардир», після закриття браузера.