Читати книгу - "Вітер часу"

хотів поїхати з чистим сумлінням і почуттям виконаного обов’язку.

До закінчення попередньої оцінки родовища з допомогою буріння залишалось декілька місяців. Напружена робота відбилась на володіному здоров’ї, почали пустувати серце, нерви. За увесь час роботи в Об’єднанні він ніколи не брав відпустку. Через погану воду в пустелі зуби його кришились, замість третини зубів залишились тільки пеньки. Володя зрозумів, що час підлікуватись і, будучи в Ташкенті, пішов до профкому спитати про путівку в санаторій. Йому запропонували поїхати в санаторій «Карпати» у Закарпатській області, це, мовляв, кардіологічний санаторій, але усе інше теж підлікуєш. Володя узяв путівку, та заїзд починався за місяць, і він повернувся до експедиції.

Московський куратор виконав обіцяння, в Ташкенті Володі вручили відомчий знак «Відмінник розвідки надр» і непогану премію.

Коли підійшов термін їхати до санаторію, Володя, за традицією, поставив «відвальну», тобто приніс на чергову «вечерю» випивку і добру закуску. В їдальні зібралось багато людей, інженерів і техніків, випивали, а потім включили музику, почались танці. Справа, як звичайно, відбувалась вночі. На вечірку прийшла незнайома молода російська жінка, яка приїхала у відпустку до сестри в Ташкент, але виявилось, що сестра працює техніком в експедиції. Ось вона і з’явилась «з корабля на бал».

Жінка була середнього зросту, досить щільної статури, з приємним російським обличчям і волоссям кольору стиглого жита. На неї багато хто відразу звернув увагу, холості інженери і техніки оточили її. Але вона поглядала на Володю, винуватця вечірки, про якого, певна річ, багато людей говорили і на його честь виголошували тости.

Володя помітив цікавість новенької, він підійшов до неї і запропонував вийти на повітря, тому що в їдальні задушно. Вона відразу ж погодилась, непомітно вийшла, і вони пішли під місячним світлом прогулятись, залізли на одну з невисоких гірок поблизу селища. Між ними відразу виникли прості і щирі стосунки. Невідомо чому Володя розповів Наді, так звали нову знайому, про Анжелу. Може тому, що нікому не розповідав, а відчував необхідність звільнитися від спогадів. Надя ж розповіла, що мешкає у великому місті Росії, викладає в школі, вона заміжня, але з чоловіком відносини не склались, вони на межі розриву. Володя обняв Надю, вона потяглася до нього, і вони поцілувались. Так і сиділи деякий час, звісивши ноги з скелястої вершини і цілуючись. Володя вирішив, що треба піти далі, але Надя зупинила його, сказавши, що їх відносини розвиватимуться, коли він повернеться з відпустки. Вона ж нікуди до того не поїде. Володя підкорився, а коли настало чотири години ранку, вони повернулись до селища, усім треба було на роботу, а Володі – їхати на роз’їзд і далі до Ташкенту, щоб летіти до Львова.

ВІДПУСТКА

Летіти прийшлось з пересадкою. Спочатку він чотири години летів до Москви, потім дві години з Москви до Львова. Загалом витратив цілий день. Повечерявши у Львові, він близько полуночі сів у потяг «Київ-Чоп» і рано вранці приїхав на станцію Свалява. Там прибулих до санаторію «Карпати» чекав невеликий старий автобус.

Потягом разом з Володею приїхали ще п’ять-шість людей. Вночі Володя не бачив Карпат, вийшовши на станції, побачив, що вона оточена горами, порослими зеленим лісом. Прохолодний ранок, мокрі чи то від дощу, чи від роси дерева і кущі, цілюще повітря. Після гарячої пустелі Володя відчув себе в раю.

Автобус поїхав гарною асфальтовою дорогою, переїхав по мосту річку Латорицю – чисту і бистру, з білими бурунами навкруги брил, що скотились з гір у русло. В’їхали у браму з написом «Санаторій Карпати», і автобус зупинився біля адміністративної будівлі – красивого старовинного замку, який ще які-небудь двадцять років тому належав угорському графові Шенборну.

Володю оселили у спальному корпусі, поруч з двоповерховою поліклінікою. В його номері майже нічого не було – два ліжка, тумбочки, стіл, два стільця і туалет, поєднаний з душем. Ні телевізор, ні холодильник тоді не були заведені. Проте, годували добре, Володя брав ванни, ходив стежками теренкуру, пив мінеральну воду «Поляна купель», а вечорами сидів у кінозалі, де безкоштовно показували старі фільми. Його сусідом по кімнаті був тракторист з Уралу, хитруватий чолов’яга років сорока, який увесь час розпитував Володю про зарплатню і надбавках до неї. В кіно він не ходив, замість цього десь грав у карти і приходив додому близько четвертої години ранку. Вдень, після обіду, він спав, іноді не один, до нього вдень приходили жінки, які лікувались в санаторії, кожного разу нова. Володі це не заважало, він гуляв на природі або плавав у басейні.

Відпочивши днів десять, Володя відчув бажання повернутися до роботи, але роботи не було. Він почав їздити у місто Мукачеве, яке було недалеко – в 15 км від санаторію. Місто йому дуже подобалось – незвичні чеські і угорські будинки, невеликі парки, річка Латориця, європейські магазини і групи туристів, що вештались містом і заповнювали два ресторани, які тут були. Цікавим був і базар, де продавали на розлив сухі вина. Володя іноді випивав склянку-другу, які йому наливали з оплетених бутлів.

Одного дня, гуляючи в горах, кілометрах в десяти від санаторію, він помітив у лісі бурову вишку. Підійшовши до неї, Володя побачив керн у дерев’яному ящику, подивився на етикетці глибину свердловини. З будки біля вишки вийшов робітник і підійшов до нього. Вони привітались, і Володя спитав, яка глибина свердловини на забої і якими рейсами вони бурять. Робітник прийняв його за геолога з їхньої експедиції і відповів на питання. Тоді Володя сказав, що він геолог з Середньої Азії, і спитав, яка фірма тут бурить. Робітник відповів, що Закарпатська експедиція, яка знаходиться в місті Берегове, в 30 км від Мукачевого. Володя розпитав, як туди їхати, і робітник сказав, що від залізничного вокзалу в Мукачевому ходять автобуси до центра Берегового, а звідти вже треба досить довго йти до селища експедиції. Попрощавшись з робітником, Володя пішов у санаторій, розмірковуючи про поїздку в Закарпатську експедицію.

У вівторок, після сніданку, Володя вирішив не приймати процедури і поїхав до Мукачевого машиною,