Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

тополь, а в кінці алеї взимку стояли вулики з бджолами. Це називалося «стебник». На подвір’ї були криниця та господарські будівлі: стайня, стодола, молотарня, возівня, курник. З невеликої «копанки» за стайнею часто долинало кумкання жаб.

Сидіти вдома у селі було нудно, і Софія цілими днями бігала по дворі чи бавилася на вулиці з іншими дітьми. Неподалік від їхньої хати в неглибокому потічку жінки прали білизну. Малій Софії подобалося водити пальцями по стертих ребрах пральної дошки, допомагати бабці розвішувати білизну на порозтягуваних поміж гілками дерев мотузках у дворі, їй подобався запах вітру, ніби спійманий у свіжовипраній білизні. А найбільше вона любила накинути свіжовипране простирадло на щойно завезене до стодоли сіно, влягтися зверху і вдихнути свіжий пряний аромат. Але за таке можна було дістати від бабці ляпанця, бо простирадло після сіна вже не було свіжовипраним, і його доводилося довго витріпувати чи і прати наново.

Одного разу під час сінокосу сільські дівчата взяли Софію зі собою в поле. Вона спостерігала, як вони вправно згортають скирти сіна, зв’язують його, а потому їхала з ними додому на повному возі сіна. Перед самою брамою повіз різко зупинився — і вона впала на землю. На щастя, нічого не трапилося, тільки великий синець іще кілька тижнів не сходив із ліктя.

Софія любила спостерігати, як, скриплячи, ланцюг натужно підіймає з накритої дерев’яним дашком студні відро з водою, як розбризкуються краплі води й у них райдужно відбивається сонце, як рівно тримає спину бабуня Ґеня, несучи відра з водою до літньої кухні.

У саду росли яблуні, грушки-кайзерки, сливки, та найбільше смакували Софії великі соковиті вишні. Плебанія була недалеко від церкви, проте сільський гостинець вів туди трохи в обхід, тож протоптали стежку навпростець через сад до фіртки, що виходила просто на церковне подвір’я. Дорога через сад ставала цікавішою, якщо, йдучи нею, вдавалося зірвати грушку, яблучко чи відщипнути кілька ягід аґрусу. Сад тягнувся далеко, аж до «нового гостинця», а в самому кінці саду стояла невелика альтанка з ямою для вудження м’яса. Перед ґанком садили фльокси, і бабуся часто ставила їх у вазу на обідньому столі.

Маленька Софія любила на подвір’ї крислатий горіх, листя якого мало гіркуватий запах, якщо розтерти його між пальцями. Їй подобалося, як із дерева починали падати перші горіхи в соковитій зеленій шкірці, яку було важко здирати. А ще важче було розколювати вологу та міцну шкаралупу всередині, після чого доводилося ще довго і терпляче знімати жовтувату шкірку з хрумкого білого осердя, яке восени, засушене, набувало гіркоти і смакувало далеко вже не так ніжно та соковито, як улітку.

Посеред подвір’я росла велетенська розлога стара липа. Коли вона цвіла, запах пробирався в найдальші закапелки. Софія відчувала його навіть після повернення до Львова: він ховався між речей і в якийсь момент раптом нагадував про себе засушеною квіткою, що випадала зі складеної у валізі спіднички. Діти збирали липовий цвіт, розкладали його на горищі на бабусиних веретах, а потому забирали зі собою до Львова в полотняних мішечках, чомусь завжди червоних.

Улітку на грядках розпускалися жоржини, левкої, айстри та ще якісь екзотичні квіти, що їхнє насіння замовляли аж із Варшави. Дітям насипали біля клумби піску, щоби вони могли бавитись. Іноді всі разом ходили до річки, де було плитко, — як казала бабця, «жабі по око».

— Одного разу дідусь повів мене і двох моїх кузинок, тоді семирічних дівчат, у гори. То було неподалік від плебанії,◦— розповідала Галині бабця Софія, — і то був одноденний похід. Ми не ночували в горах, але я чомусь дуже запам’ятала той день. Мабуть, тому, що вперше так довго йшла пішки. Дідусь навіть вирізав нам із ліщини заокруглені зверху палиці, а під час відпочинку ми повидряпували на кожній із них якісь малюнки. Ми проходили моторошний яр посеред лісу, глибокий і темний, з урвища не було видно дна, і лише таємнича, страшна прохолода підіймалася догори. Здавалося, з неї зараз виринуть якісь злі духи, і нам було страшно. Дідусь учив нас ходити по горах так, аби якнайдовше не втомлюватися. Треба правильно згинати ноги й у жодному разі не пити води, поки йдеш. Тільки на відпочинку. Дідусь показував нам, де є сіножаті, куди не водять пасти худобу, а де, навпаки, полонини, і там пасуться вівці. Вчив відрізняти їстівні гриби від отруйних. Показував, як «куряться» гори, коли їх застилає туман, і вчив прогнозувати за цим погоду: якщо суцільний туман не зникає після заходу сонця — чекай зміни погоди, туман стелеться по воді — буде безхмарно, піднімається вгору — на негоду, коли хмари йдуть на долини — то буде в горах просвітлення, а коли з долин піднімаються вгору — навпаки. І багато іншого. Дорогою додому ми декламували коломийку:

Ой гори, гори, гори, Бувайте здорові, Та най у вас пробувают Вірли та соколи!