Читати книгу - "Поміж двох орлів"

з ними до свого загону.

На подив Тараса, його відсутності навіть і не помітили. Виявилося, що він не затримався довше звичайного. Лише Микита Сідельник подивився на нього і, не побачивши ні на Тарасові, ні деінде його жупана, відкликав убік і прямо запитав, що сталося.

— Пан ротмістр дуже не любить, коли гайдуки гублять будь-що зі свого обмундирування, — попередив Микита.

Тарас це чудово знав, йому не треба було й нагадувати про це. Не далі як місяць тому Максим Шкода із їхньої-таки десятки загубив свою чорну шапку, причому згадати де так і не зміг. Наказали Максима суворо: мало того, що він отримав кілька ляпасів від самого ротмістра, то ще змушений був отримати десять ударів канчуком по спині.

Зрештою, рука Микити теж не була легкою, про що могли «похвалитися» деякі його гайдуки, тому Тарас спокійно розповів про пригоду, яка сталася з ним щойно. Сідельник недовірливо вислухав Сопоху, прискіпливо подивився на нього і, коли той закінчив, запитав:

— І це все правда?

— Ти мені не віриш? — ображено мовив Тарас.

— Не ображайся, але те, що ти розповів, надто неймовірне, щоб повірити ось так зразу. Ти дійсно врятував королевича?

— Ну.

— А король про це знає?

Тарас знизав плечима.

— Може, й знає. Я одразу повернувся сюди. Гадаю, що нічим не прогнівив пана ротмістра, віддавши свого жупана, — сказав Тарас.

— А ось зараз і дізнаємося, — мовив Микита.

— Тобто?

Сідельник кивнув на Роговського, що швидко наближався, майже біг до них. Гайдуки виструнчилися.

— Сопохо! Залиш зброю і негайно за мною! — випалив він.

Вражений тим, що ротмістр уперше заговорив до нього, навіть згадавши прізвище, Тарас вийняв з-за пояса пістоля і віддав Микиті (аркебузу він ще раніше залишив в хаті).

— Пане ротмістре! Пробачте, але жупана я позичив... — почав було виправдовуватися Сопоха, але Роговський перебив його:

— Ось через твій жупан їх королівська величність і хоче тебе бачити!

Почувши таке, Тарас зостовпів. Завмер і Микита Сідельник. А ротмістр схопив Сопоху за рукав і потягнув за собою.

— Хутко за мною, а то король не любить чекати!

Захоплений зненацька, Микита Сідельник залишився один.

Йдучи поруч ротмістра, Тарас Сопоха губився в думках: навіщо його викликає сам король? Те, що це пов’язано з сьогоднішньою пригодою, він зрозумів одразу, але от похвалять його чи покарають — ще невідомо. Ротмістр також не спішив задовольнити цікавість гайдука. Так мовчки вони й підійшли до короля, довкола якого скупчилися придворні. Більшість із них Тарасові не була знайома, принаймні крім самого короля і Владислава, юнак упізнав гетьмана Жолкевського та Івана Даниловича.

При появі Тараса вщухли розмови, всі повернули голови до прибулих. Король Сигізмунд III сидів на легкому стільці, якого постійно носили за ним, щоб величність у будь-який момент міг відпочити.

— Батьку, ось наш рятівник! — підійшов до Тараса Владислав. — Якби не він...

— Все у світі робиться із волею Божою! — відповів йому Сигізмунд. — Ми — лише інструмент для її виконання.

Король пильно подивився на Тараса, від чого хлопцеві стало незатишно.

— Польську мову знаєш? — запитав Сигізмунд.

Тарас похитав головою.

Наперед вийшов Станіслав Жолкевський.

— З дозволу вашої величності я буду перекладати, — сказав він.

— Що ж, перекладайте, ваша милість, тим більше що цей сміливий юнак з вашого війська, — згодився Сигізмунд.

— Саме так, ваша величносте! Його взяв до війська особисто Михайло Хмельницький.

— Тоді пан Хмельницький не прогадав. Добре, ваша милість, перекладайте! Ми дізналися про твій вчинок, що ти врятував від полону, а може, і від смерті нашого сина Владислава.

Король почекав, поки Жолкевський перекладе. Тарас завчено кивнув головою, але одразу ж знітився. А Сигізмунд продовжував:

— За твій героїчний вчинок можеш просити у мене що хочеш. Нині я добрий через те, що все так закінчилося.

Тарас продовжував стояти, ошелешений нереальністю того, що відбувається. Найбільшим його бажанням було дременути до хлопців своєї сотні й надалі триматися якнайдалі від короля, гетьмана і взагалі всіх придворних, що аж дірявлять його своїми поглядами.

— Ну? — сказав Станіслав Жолкевський. — Невже ти нічого не хочеш попросити у їх величності? Не забувай: ти врятував життя майбутньому цареві Московії!

Цей спокійний, майже батьківський голос польного гетьмана вивів Тараса із ступора, у якому той досі перебував. Юнак подивився на Жолкевського. Той зрозумів, що Тарас визначився із проханням.

— Ну? — заохотив гетьман. — Не забувай, що не лише їх величність, але і я вдячний тобі за Яна...

— Якщо можна... — почав Тарас хрипким голосом і замовк.

— Сміливіше! У тебе є мрія?

— Так, ваша милосте! Я хотів би служити у кавалерії, — нарешті випалив Тарас.

Після такого придворні переглянулися, король Сигізмунд дивно подивився на гетьмана Жолкевського. Той кивнув головою на знак згоди.

— Що ж, юначе, гадаю, ти заслужив своє прохання, — сказав король. — Пане ротмістре, ви можете взяти його в кавалерію?

Ротмістр Роговський виступив вперед.

— Як буде вигідно вашій величності! — відповів він.

— От і добре.

— Правда, у мене зараз немає вільного коня, — обережно сказав ротмістр.

— Візьмете у мене, — прийшов на виручку Станіслав Жолкевський.

Тут озвався королевич Владислав, що під час розмови не проронив ні слова.

— Батьку, дозволь і мені віддячити своєму рятівникові, — сказав він.

— Ти можеш дарувати