Читати книгу - "Крізь безодню до світла"

– Що?

– Те, що чув. Усі ви такі, мужики! Носитесь зі своїми причандалами, як із безцінним скарбом, думаєте, що все крутиться довкола вас. Але ви помиляєтесь! Усе це я чудово знала й до тебе, ти просто зайвий раз підтвердив цю істину. Підтвердив, я би сказала, яскраво! Запам’ятаю це на все життя!

– Сучка ти, Вірко. Незадоволена життям сучка! Відштовхуєш від себе те, що насправді тобі потрібне! Нащо ти це робиш? Ти ладна лишитись на самоті і з’їдати себе своєю ж злістю, аби тільки не вибачити мені! Гордячка хрінова!

Віра, стиснувши губи, мовчала.

– Знаєш, я читав колись у якійсь розумній книжці, що в кожній жінці насправді є дві жінки. Подумав тоді: маячня якась, чи я не знаю жінок? Тепер-то я розумію, що мав на увазі автор. У тобі справді їх дві! Одна – та, яка вміє любити, дозволяє любити себе, вона ніжна і пристрасна. А інша – холодна й неприступна, якій наплювати на почуття інших. І як вони уживаються в тобі, ці дві жінки? Не розумію…

Віра поглядом ошпарила Влада, утім, і далі мовчала.

– Я люблю ту, першу. Відпусти її, будь ласка…

– Йди до біса! – зрештою вибухнула жінка, відштовхнувши від себе Влада. – Я відпускаю тебе, чуєш, тебе! Дай мені спокій нарешті!

– Ти невблаганна…

– Забирайся геть!

Вона підійшла до дверей і різко їх прочинила.

– Я не здамся, Вірко. Що б ти не казала і не робила, ти мене любиш. І рано чи пізно ми будемо разом. Я в це вірю.

– Тіш себе, якщо тобі так добре з цього. І забери своїх курвочок! Мені вони тут не потрібні!

Влад згріб зі столу фотокартки, зім’явши їх, і рушив до дверей.

– Я буду терплячим. Я завинив і розумію це. Тому чекатиму, скільки буде потрібно тій, іншій, – холодній і злій – жінці в тобі.

Віра зачинила за Владом двері й припала до них, вдихаючи його запах, що лишився в повітрі.

«Він буде чекати… Він буде чекати!» – прошепотіла вона, ковтаючи сльози, що нестримно покотились лицем.

«Та нехай собі чекає!» – химерно ошкірилась інша.

Частина ІІ
Крізь безодню до Світла

…Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії…

Леся Українка Розділ І
Мар’яна. Мить забуття
1

Тієї ночі в батьківському садку співав соловей. Співав по-особливому, як тоді, колись… Із прочиненої кватирки до кімнати просочувались солодкі пахощі бузку, що квітнув під вікном. Мар’яна лежала у своєму старенькому ліжку, по-дитячому підібгавши коліна до підборіддя, і не стримувала потік розбурханих думок. Несподіваний телефонний дзвінок з минулого змусив зануритись у далекі спогади. Спогади п’ятнадцятирічної давнини, коли і їй самій було п’ятнадцять. Півжиття вже минуло з тих пір! А здається, ніби все те було лише вчора…

…Освітлені місячним сяйвом, вони стояли коло хвіртки Мар’янчиного двору і впивалися звуками вечорового затишку: з-поміж сюрчання цвіркунів виділялось наполегливе, спрагле тьохкання солов’я.

Вони купались у ніжності…