Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

і завжди, пунктуально полискуючи, з’явився перед огорожею, Анжеліна майже радісно вибігла йому назустріч. Уперше вона відчула своєрідну вдячність до того колоса і трохи соромилася його. Уперше її вже не лякали його вуса, які ніжно промітали їй обличчя.

Проте згодом, коли вони зайшли до кав’ярні «Вічна радість», радісний настрій Анжеліни зник. Вахмістр Состен, прагнучи відсвяткувати своє прощання, запросив багатьох товаришів, унтер-офіцерів, двох профосів і одного урядовця. Коли він зайшов з Анжеліною, більшість запрошених уже зібралися й товпилися перед оббитим бляхою шинквасом. За ним порядкував господар у зеленому фартуху та білій сорочці, червоний, обрезклий і з веселими чорними вусами, що блищали не менше, ніж його очі. Всі, немов за командою, обернулись до прибульців і вигукнули: «Хай живе Состен!» Могутній і величний, Состен зупинився на порозі з відчиненими дверима за спиною, бо вважав, що цієї миті йому не годиться самому зачиняти їх. Коло його правого стегна тулилась Анжеліна, набагато жалюгідніша за шаблю на лівому стегні. Вахмістр підняв руку, пустивши при цьому руку Анжеліни, тож цієї миті дівчині здалося, ніби він остаточно покидає її в мить свого тріумфу, й прогримів:

— Я тут, товариші!

Водночас в одному кутку гармоніка заграла звичайний військовий марш.

Усі одразу заходилися їсти, квапливо, зосереджено і мовчки. Відкушували величезні шматки з великим апетитом, випивали величезні келихи й ревно поглядали на свої тарілки. Анжеліна не хотіла придивлятися до інших, але щоразу щось змушувало її, і, тільки-но вона помічала, що хтось із гостей ковтає великий шматок, брала собі маленький і дедалі менший, тоненький і дедалі тонший, їй здавалося, ніби цей прощальний вечір триватиме вічно, а всі оті зібрані веселі чоловіки — її наречені, тож у такому разі байдуже, чи у вахмістра Состена завтра закінчиться відпустка, чи ні. Вона була заручена з усіма його друзями й належала їм.

Коли вже з’їли телятину, підвівся капрал артилерії, стукнув виделкою по келиху й почав промову.

Він розповідав про всі геройські вчинки вахмістра Состена, і здавалося, ніби сам імператор не кому іншому, як вахмістру Состену, завдячує всіма своїми перемогами.

Після капрала підвівся вахмістр і трохи зміненими словами підтвердив усе, що сказав капрал.

Усі схвально заляскали в долоні.

Коли бамкало північ, більшість учасників уже сп’яніли і втратили владу над своїм розумом. Заговорили про імператора. Першим почав вахмістр Состен:

— Кожен з нас, що сидить отут, — мовив він, — міг би мати таке саме щастя.

Та насправді він мав на увазі, що тільки він один, вахмістр Состен Левадур, і ніхто інший, міг би мати таке щастя.

— Кожен з нас, — повторив капрал, — що виголошував промову про вахмістра.

— Таж йому просто пощастило! — мовив один із профосів, що брав участь у святі, — вже сивий чоловік зі зморщеним обличчям.

— То пройдисвіт! — мовив хтось інший.

— Чоловік без думки і сумління! — озвався третій.

— Подумайте, мої друзі, подумайте, як легковажно він зрадив народ і свободу народу.

— Французького народу! — докинув хтось четвертий.

— Він зрадив свободу народу, — проказав вахмістр Состен, — так, він зрадив! Я повинен сказати про це, хоча я його солдат, солдат нашої славетної армії!

— Авжеж, слави нам не бракує, — знову заговорив капрал артилерії. — Безперечно, без нього ми б не побачили світу, а світ не тремтів би перед нами. І все-таки я повинен сказати...

— І все-таки я повинен сказати, — закінчив профос речення капрала, — що ми всім завдячуємо йому, нашому маленькому капралові!

З ним погодилися не всі, проте за столом після цих слів якийсь час панувала тиша. Тільки вахмістр Состен, п’яніший за решту, сказав озлобленим голосом і не зовсім упевненим язиком:

— Що стосується мене і таких хлопців, як я, ми б однаково завоювали світ. Правда, товариство?

Він дивився то на одного, то на іншого, його вуста ще сміялися під відстовбурченими мокрими вусами, а чорні очі на червоному й гарячому обличчі вже палали ненавистю. Йому ніхто не відповів. Усі вдали, ніби заклопотані чимось іншим. Один підняв келих до свічки й розглядав його, неначе підозрював, що там є порошинка. Другий витирав серветкою виделку. Третій із відсутнім поглядом усміхався, немов уже багато годин не дослухався до розмови. Четвертий украй повільно допивав рештки свого вина, і то так, немов смакував на язиці кожен ковток. Незважаючи на сп’яніння, вахмістр Состен помітив, що геть усі кинули його напризволяще. Він уперся обома великими кулаками в стіл, підвівся, і здавалося, ніби він стоїть скорше на руках, ніж ногах. І сказав, глянувши на Анжеліну, що сиділа збоку:

— Друзі! Що таке генерал без нас? Що таке імператор без солдатів? Хто важливіший — імператор чи армія? Хто важливіший, запитую я? Хто важливіший, запитую я?

Але ніхто не відповів.

— А я кажу так, — казав Состен далі, — армія важливіша! Хай живе армія!

Анжеліна сиділа увесь час тихо. Могутній страх і великий, ще не знаний сором опанували її серце. Їй здавалося, ніби вона достеменно відчуває, як страх і сором охопили її серце з двох боків, немов узявши в залізні лещата. Вона не знала, звідки походять ті страх і сором. Почувалася загидженою в цьому товаристві, а водночас і винною, бо слухала все без заперечень. Раптом Анжеліна відчула ненависть і гнів до всіх чоловіків за столом, а надто до вахмістра Состена. Їй здавалося, ніби вона повинна гукнути на допомогу. З незмірною мукою вона відірвала руку від колін — свою червонувату, маленьку, юну безпорадну руку — і схопила келих. Випила ковточок —