Читати книгу - "Святослав"

бояри з боярами. І це ж не татьба і розбой. Кожен із них зуміє взяти своє, кожен з них зуміє дістати, що йому треба, й від князя.

Ні, татьбу і розбой чинять інші люди – це рядовичі[44], закупи[45], смерди, холопи і всякі чорні роб’ї люди, це вони лізуть у житниці воєвод і бояр, це вони переорюють межі, палять знамена, роблять перетеси!

А хіба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорні люди чинять татьбу й розбой на її дворах, переорюють межі її земель, роблять перетеси в її лісах, знімають птаство на перевесищах княжих, потай б’ють бобрів на гонах, звіра в лісах, рибу в княжих ріках?

Княгиня розуміє, що на Русі сталось те, чого раніше не бувало: мали колись воєводи й бояри честь – нині мають землі, ліси й ріки, мали колись славу – бережуть нині скотниці й знамена, мали дружини – а тепер прагнуть мати якнайбільше холопів. Та й сама честь і слава нібито змінилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами від ран – тепер хваляться добром своїм і достатками.

Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвіку була Русь, були князі в племенах її, одвіку князі берегли межі землі, брали тяжку дань з людей, але й платили за неї власною кров’ю.

«Але ж, – думає княгиня Ольга, – Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен і родів – то була згуба для Русі, муж мій Ігор за цю дань загинув…»

Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона ціла й несхитна, щоб Київ-город був городом усіх земель, а в кожній землі був свій город, думала вона й про полегкість людям. Усю землю розбила, уставила волості, погости, кожному дала урок і устав.

Зробити це було нелегко. Скільки літ минуло! Княгиня Ольга була тоді ще молодою, це вона йшла на чолі дружини, щоб помститись за мужа Ігоря й примучити[46] до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об’їхала на санях всю землю аж за Верхній Волок, доходила до В’ятської землі, устрояла Руську землю.

Так чому ж ця земля нині неспокійна? Здається, вона робила все як слід, хотіла тиші Руській землі, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь іде на суд? Де та правда, якої шукає княгиня?

Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вікна. Ні, вона не помилилась, десь здалеку, із схилів передграддя, а може, й з берегів Дніпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає зовсім близько, поруч з теремом.

– Княгинє, помилуй! – вчувається княгині Ользі, і вона стоїть, напружено слухає, що ж буде далі.

Та крик більше вже не повторюється. Народившись вдалині, він там і завмирає.

– Що це? Що це? – шепоче княгиня.

«Невже це смерд Векша? Ніч темна, час пізній, саме в таку годину мої гридні вершать суд…»

Вона молиться й не чує, як тихо відчиняються двері до світлиці, хтось зупиняється на порозі. Це священик Григорій. Він живе тут же, в теремі, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, – біля ручая на Подолі. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесіду.

От і зараз прийшов він, у чорній рясі, з євангелієм у руці, стоїть на порозі, дивиться на княгиню, яка впала на коліна перед образом Христа, і смутна посмішка пробігає по блідому його обличчю.

– Хто це? – одриває голову від підлоги й обертається до священика княгиня Ольга.

– Це я прийшов до тебе, – тихим голосом відповідає він. – Адже ти мене кликала?

– Так, я тебе кликала. Іди сюди. Сядь, отче.

Княгиня встає, стомлено сідає в крісло, недалеко від неї на лаві сідає священик. Тепер він бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свідчить бліде обличчя, блискучі очі, стиснуті уста.

– Княгиня молилась, і це добре, – починає священик. – Але чому нині княгиня неспокійна?

– Мені страшно, отче.

– Чому?

Вона дивиться за вікно, де тихо колишеться гілля дерев, і спроквола говорить:

– Бачу я навкруг велику землю, багато племен і родів, що прожили безлік віків, перемогли ворогів, збудували городи…

– Ти речеш правду, княгинє, – згоджується й похитує сивою головою священик. – Велика Руська земля, дужа, незборна.

– Немало трудів, – веде вона далі, – поклали батьки мої, князі, щоб з’єднати племена й роди, одбити ворогів, – скрізь знають нині Київ і Русь.