Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

розмовляв, гудів, наче паровоз. Він був дійсно страшним. Голомоза голова, очі вирячені, риси обличчя наче покручені. — Відкрий рота!

— Навіщо? — спитав Чет.

— Будеш їсти.

— Я не хочу.

Чоловік своїми сильними пальцями перетиснув ніс. Чекав, що Чету треба буде дихати і він відкриє рот, у який можна буде висипати ложку варива з цебра. Шпала чекав десь хвилину, але Чет не відкрив рота. Тоді Шпала роздратовано заревів. Щось узяв з кишені замусоленого жупана. Притиснув Четову долоню, яка і так була припнута до столу кайданами. Рух — і Чет засичав, наче обпікся. Але не кричав, хоч видно було, що йому боляче. Шпала загнав йому голку під ніготь.

— Або будеш їсти, або здохнеш, — сказав своїм дивним неприємним голосом.

— Ви їжте, їжте! Він буде катувати вас, поки не примусить, їжте! — порадив переляканий Дубківський.

— Будеш їсти? — спитав Шпала. Чет не відповів, просто кивнув. Шпала сунув йому ложку варива з цебра, вилив у рот. Чет намагався ковтати, кректав.

— Яке гівно! — скривився і сплюнув.

— Жери та мовчи! — наказав Шпала і вдарив ложкою по лобі. Мабуть, це він готував, то образився.

Дав Четові ще вісім ложок. Той вже казав, що не може стільки їсти, але Шпала обіцяв знову штрикати голками під нігті. Чет ковтав усе, що йому наливали. Далі Шпала підійшов до Міри. Вона не пручалася. Намагалася дивитися на Шпалу звабливо, але той не звертав на неї жодної уваги. Ані на погляди, ані на облизування губ, ані на гру язиком. Годував, потім перейшов до Дубківського. З ним було швидко, сотник старанно ковтав усе, що наливали. Шпала забрав спустіле цебро і пішов геть, ретельно зачинивши за собою замки. Знову темрява. Деякий час всі лежали мовчки, переповнені несмачною і жирною їжею.

— Яка ж гидота! — сказала Міра. Чет щось пробурмотів.

— Нічого, поступово звикнете. Людина до всього звикає, — філософські зауважив Дубківський. — І ви не розслабляйтеся. За шість годин все повториться. Це в них називається посилена відгодівля. І він запалює ліхтар моєю запальничкою! Це ж подарунок мами! Забрав, гад такий!

Міра плювалася у темряві.

— Мене зараз знудить від цього!

— Жирно і несмачно, — погодився Дубківський. — Вони не цяцькаються з жертвами. Тільки коли будуть вже вбивати, то напуватимуть нас брагою, щоб ми сп’яніли і були веселі. Це, як кажуть, відображається на якості м’яса, його смаку.

— Звідки ти це все знаєш? — трохи роздратовано спитала Міра, якій було не до вподоби слухати про страшне майбутнє.

— З книг. Я дуже начитаний. Вчився в університеті, бібліотеки відвідував, читав там дуже багато книг.

— І що, в них писали про цих людожерів?

— Так! Писали! Звісно, що все це проходило як художня література, вигадки, казки якісь. У такому випадку цензура легко пропускала, хоча і робила зауваження, що занадто вже криваві казки. Доводилося давати хабарі. Був такий професор Бар-Кончалаба, як людина — покидьок, але займався чудовиськами і видавав книги про них, наче художню літературу. Я їх читав, то дещо знаю про різних чудовиськ. Зокрема, про людожерів. Про їхні звичаї, про те, як вони будуть нас вбивати і що з нас готувати, — сотник зітхнув.

Чет знову смикався на своєму столі.

— Дивно, цей бевзь навіть не глянув на мене, — сказала Міра. — Я йому вже і підморгувала, і язиком по губах водила. Завжди це діє, а тут і оком не повів.

— Він заляканий, — сказав Дубківський. — Мабуть, його б’ють, принаймні на обличчі у нього синці і зуби не всі, а ще оті страшні шрами на голові, наче йому там тавро випалювали. Ото він такий пришелепуватий і є.

— Слухай, а навіщо нам спустили штани? — спитав Чет, який не звик ось так валятися без штанів при дамі, нехай зараз і темрява навколо.

— Щоб у туалет нас не водити. У столі є дірка і туди треба робити всі справи, — сказав Дубківський, який вже знав місцеві правила.

— Що? — здивувалася Міра.

— А тобі, мабуть, розрізали сукню? Так? Це вони, щоб не водити нас у туалет. Щоб ми тільки лежали, їли та набирали вагу.

— От же поганці! — роздратувалася Міра. — Це ж треба було так вляпатися!

— Так, — знову зітхнув Дубківський. — І хотів же проїхати, та той борщ мене збив з пантелику. Хоча не тут, так у лісі б спіймали. Тепер мало подорожніх, то людожери, мабуть, ловлять усіх, хто проїздить поруч.

Деякий час мовчали.

— Слухай, а що ти робив би зі скарбами? — спитала Міра, якій просто не лежалося у цій темряві. Краще вже побалакати було, аніж думати, що їх з’їдять.

— Віддав би на благо України, — сказав сотник після невеликої паузи. Вимовив дуже урочисто.

— Що? — спитали хором і Чет і Міра, здивовані такою відповіддю.

— Ну, я ж патріот. Я б віддав скарби на справу незалежності. А собі б узяв зовсім трошки. В мене тут неподалік, в Охтирці, залишилася кохана дівчина, Оксана. Ми досить давно не бачилися, але вона чекає мене, я знаю. Забрав би її звідти і ми б боролися за Україну разом.

— То ти мазепинець? — зрозуміла Міра, яка чула про таких диваків, ще коли жила у дядька Анатоля на Волині.

— Я — патріот України.