Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

А ви — ні? — здивувався сотник, наче йому тільки українські патріоти у житті і траплялися.

Міра якось нервово засміялася.

— Ну, я люблю Україну. Дуже. Слухай, то ти знаєш, де можуть бути скарби? — питала вона.

— Яка зараз різниця? Нас же зжеруть, — сумно сказав Дубківський.

— Просто цікаво.

— Я здогадуюся. Але не хочу про це говорити, бо тільки серце крається. Я міг би допомогти Україні, дати гроші на закупівлю зброї, на інші справи. А замість цього потрапив у цей клятий підвал. До людожерів! Про яких все знав! Ну як таке може бути? — краяв себе Дубківський.

Знову загриміли замки.

— Дивно, чого так швидко, — прошепотів сотник.

Знову прийшов Шпала, клацнув запальничкою, узяв свічку.

Наче перевірив тази під столами, вони були порожні. Мусив би йти, але затримався чомусь біля Чета. Щось там тупцював, важко дихав. Потім пішов. Темрява. І тиша.

— Слухайте, а такого ще жодного разу не було, — зауважив за деякий час Дубківський.

— Чого саме? — спитала Міра.

— Щоб ця потвора приходила знову. Цей лисий, він був як годинник, кожні шість годин з’являвся з цеберком їжі. А тут прийшов невчасно, щось там ходив біля вашого товариша. До речі, як його звуть?

— Чет, — сказала Міра, а Чет між тим намагався знайти слабке місце у кайданах.

— Як? — перепитав Дубківський.

— Чет. Скорочено від Четверга, — пояснила Міра.

— Оце так! А чому таке дивне ім’я?

— Чому, Чете? — спитала Міра. Їй він не міг не відповісти.

— Я — сирота. Мати померла при дорозі. Знайшли мене селяни, які на ярмарок їхали. Трапилося це у четвер, то так мене і назвали.

— А вас як звуть, красуне? — поцікавився сотник.

— Міра. Міра Б’янко.

— Б’янко? А чи не з тих ви Б’янко, у яких були великі помістя на Волині?

— Ні, — відповіла Міра якось роздратовано. Вона не хотіла згадувати про долю дядька Анатоля і його родини.

— Просто рідкісне прізвище, думав, ви…

— Ні! — різко перервала сотника Міра.

— Я знав Анатоля Б’янко, він був великий український патріот, хоча і служив царю. Але він давав стипендії на вивчення української старовини, звичаїв та традицій. Я і сам отримував таку стипендію два роки. Дуже поважна людина. Аби побільше таких, так ми б відбудували незалежну та сильну Україну, — сказав Дубківський. — Він ще ж школи будував по селах, лікарні, щоб знизити смертність серед простого люду. Хоч і дворянин, але так піклувався про людей!

— І знаєте, чим йому відповіли ті люди? — різко спитала Міра.

— Чим?

— Спочатку і пальцем не кивнули, коли вбивали його і родину. Потім пограбували будинок, навіть не подумали поховати тіла вбитих. Потім і взагалі спалили маєток, замітали сліди. Ось така подяка за всі хороші справи дядька Анатоля!

— Не може такого бути! — Дубківський аж закричав.

— Може, — тихо і жорстко сказала Міра.

— Це неправда!

— Правда.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я єдина, хто зміг втекти звідти.

Тиша. Кілька хвилин.

— То ви таки донька пана Анатоля?

— Племінниця. Я приїхала в гості з Петербурга, потім почалася революція, і я залишилася. А далі прийшли дезертири. Купа п’яних скотів, які вбили дядю, а потім зґвалтували тітку і розстріляли всю його родину. І селяни, ті самі, про яких дядя так піклувався, яким будував школи та лікарні, давав гроші в борг без відсотків, вони не те що не допомогли, вони навіть не сповістили у повіт про те, що відбувається! Сиділи по хатах і чекали, чим все закінчиться. Ось такі ваші селяни! Вони любили дядю, цілували йому руку, дякували, але коли прийшла біда, забули про всі його добрі справи. Але не забули про майно. Вже наступного дня мужики приїхали до будинку дяді Анатоля на возах і почали вантажити все, що можна було вивезти! Спочатку речі, потім меблі, зняли навіть залізний дах! Мені довелося скористатися зброєю, щоб вони хоча б не намагалися стягти з дядька натільний хрест! Ось зброю вони зрозуміли. Тільки зброю! То ні в який народ я не вірю. Бо усякий народ — то натовп, а у натовпу немає ані розуму, ані совісті. Натовпу, як череді, потрібен батіг.

— То ви даремно, Міро, даремно, — аж захлинався від хвилювання Дубківський. — Народ по природі своїй невинний. Він наче дитина. І так само, як дитину, народ можна підштовхнути на щось погане. Ті люди, які спалили будинок пана Анатоля…

— А перед тим пограбували його, а ще перед тим навіть не подумали врятувати від страшної смерті його дружину і дітей!

— О Господи! Я знав і пані Ельшбету, і Мікі, і чарівних дівчаток! Ви точно знаєте, що вони померли? — тремтячим голосом спитав Дубківський.

— Я копала їм могили! До речі, ті дезертири, які вбивали, вони теж не з Місяця впали, вони теж були з народу!

— Народ просто спокусили! Підштовхнули на злочинний шлях! Це зробили жиди! І комуністи! На німецькі гроші!

Коли