Читати книгу - "Гуляйполе"

українська душа, а з нею і гордість, що він, Махно, з України й українець. Тому він з особливим і неприхованим піднесенням, знайомлячись у Федерації московських анархістів з відомим її членом Львом Чорним, сказав:

— Я — з України, з міста Гуляйполе.

— А-а, — мляво протягнув одну цю літеру москаль, — ти с юга России?

— Не з "юга России", а з України, — ще раз твердо сказав Нестор. Та це аж ніяк не збентежило відомого автора книги "Ассоционный анархизм". В подальшій розмові з Нестором він навмисно називав його "южанином", аби підкреслити свою московську зверхність над периферійником. Аналогічно поводилися з Махном й інші анархісти столиці. Для них, на подив Нестора, існувала лише "єдиная и неделимая Россия", до складу якої входить, як адміністративна одиниця, "юг России" зі старою назвою Україна. Із-за цього "юга" в Махна аж виникла відраза до московських ідейних братів, їх він просто не хотів більше ні чути, ні бачити. Ні-ні, швидше на Україну й подалі від цих російських шовіністів, які на практиці відійшли від платформи інтернаціоналізму і знають та люблять лише себе. Але виявилося, що добратися назад значно важче, ніж сюди. Більшовики направляли в Україну людей лише через свої агентурні "вікна" і з дозволу відповідних органів влади.

Свої походеньки стежками нової бюрократичної машини розпочав Нестор з Московської Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Тут попросив для себе тимчасову безкоштовну квартиру, поки, мовляв, не переправлять його на батьківщину. Це питання, як з'ясувалося, вирішує лише Кремль, а конкретніше, голова Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) Яків Михайлович Свердлов.

Після невеликих формальних перевірок документів Мосрада видала голові Гуляйпільської Ради селянських, робітничих і солдатських депутатів Нестору Махну перепустку в Кремль. Тут "латишський стрілець" довго розглядав папірці-документи "южанина" і, певно, ані бельмеса у них не розуміючи, бо "читав" їх "догори дриком", подав Нестору перепустку і спитав:

— Бомби нету? Оружія?.. Проходи вон в ту дверу...

Нестор йшов напівтемним, на його подив, зовсім безлюдним і тихим коридором білокам'яного палацу і вчитувався у вивіски на високих дубових дверях: "ЦК партії" (подумав: "Звісно, комуністів-більшовиків"), "Бібліотека", "Зала засідань"... Куди ж йому ввійти? Де той ВЦВК? Аби когось спитати... Ага, спитаєш... у сліпого дороги. Кругом — жодної живої душі, хоч кричи "А-а-у!", як у лісі. Постукав у двері "ЦК партії". Звідти, з середини, наче з могили, хтось відгукнувся:

— Войдите!

Зайшов. У кімнаті сиділо троє "вождів пролетаріату" чи "жовтневого перевороту" у Петрограді та мирно бесідували, склалося таке враження, що не про революцію, а про вчорашнє вдале полювання. Двох із них Нестор знав в обличчя: один — Заїрський, а другий — Микола Бухарін. Нестор запитав у них, як йому потрапити до Свердлова.

— А вы откуда? — поцікавився Бухарін.

— З України.

— Хорошо, я сейчас иду в том направлении и покажу дверь ВЦИКа. — А вже дорогою, чи пак, коридором до цього "вціка" сказав: — Нас сегодня очень интересует юг России. Так что вы кстати...

Знову ці ганебні, принизливі для Махна слова "юг России", "южанин", тепер вже з вуст одного з вождів більшовизму. Невже ці росіяни одним "миром мазані" і звихнуті фальшивим поняттям "самой великой и самой умной нации"? Це ж трагедія для цієї нації! Махно був інтернаціоналістом до мозку кісток, в усякому випадку, до тепер, до червня 1918 року. Для нього всі нації й народи рівні, і взагалі, він за те, щоб у світі не існувало ніяких націй і всі розмовляли однією мовою. Якою мовою? А хто його знає. Він може розмовляти українською і російською. Вірніше, нині він розмовляє суржиком цих двох мов. То хай би подібний суржик і був прийнятий народами світу за інтернаціональну мову. Це було б для нього, Махна, Найкраще. А коли глибше закупитися у безодню його душі, то колись, ще в дитинстві, він розмовляв рідною мовою — мовою своїх батьків — українською. Знав багато народних пісень, навіть прагнув писати вірші на зразок українських народних дум... У пам'яті Махна раптом сплив гуляйпільський український націоналіст Павло Семенюта-Рябко, котрий цікаво і дивно, як для Нестора, роз'яснював слово "інтернаціоналіст". Павло доводив, що воно означає розчинення людини в гущі народній, ну, як цукор у воді зникає безслідно, так і людина, відцуравшись своєї нації, ставши байдужою до неї, тобто, безхребетним інтернаціоналістом, перевтілюється у слизьку і бридку медузу. Ця людина, мовляв, не може бути справжнім патріотом своєї батьківщини, бо в неї батьківщини, як такої, не існує. Запорозьке козацтво подібного безбатченка зневажливо називало "яничаром"... "Ні, все-таки Павло був розумним чоловіком, — подумав оце зараз Махно про свою жертву. — Може й даремно я йому вкоротив життя?..."

З цими думками Нестор переступив поріг чергового кабінету Кремля. Тут сиділа якась безлика чорнява дівчина, котра довго вчитувалася у перепустку Махна і, нарешті, відправила його ще в один кабінет, хазяїн якого — чисто поголений і вгодований чоловік — "промацав" ходака щодо його партійної приналежності та революційної діяльності і, дізнавшись, що має справу не лише з анархістом-комуністом, а з професійним революціонером, негайно пропустив Нестора до Свердлова.

Цього більшовицького вождя Махно бачив уперше. Враження від знайомства — позитивне. Яків Михайлович був приємної зовнішності і надто ввічливим жидком. Таких у Гуляйполі цілий "вільний єврейський батальйон". Ті, гуляйпільські євреї, вважають себе громадянами України, а цей, московський співбрат, відносить їх до громадян Росії. Оце, здається, лише одна між ними різниця і суттєва у революційну годину. Та Свердлова цікавило питання не лише про гуляйпільських євреїв та їхню участь в революції, а й ставлення "буржуазного юга" до Центральної Ради, гетьманщини України та всіх інших "врагов революции". Тоді ще у Кремлі називали усіх своїх