Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

швидкістю рахував усмоктані ґудзики. Двоє інших тинялися навкруги, збираючи розкидані по снігу ґудзички. Усе зібране одразу ж опинялося в кишенях їхніх жилеток.

— Брехло! Бездарна та нікчемна особистість! — зненацька знов почулося з ями зрозуміла мова. Зрештою, треба зауважити, що фраза «бездарна та нікчемна особистість» виголошувалась Джовані так часто, що не вистачить усіх чорнил у світі, якщо записувати її щоразу, як він її викрикував. Тож, певно, буде більш гуманно у ставленні до читача надалі пропускати цю улюблену фразу Трапатоні. Кому ж вона таки до вподоби, то прошу дуже, самі сміливо додавайте її до кожного рядочка. Можливо, вийде надто кострубато, зате правдиво.

— Хто брехло!? Я брехло?! — ображено, старанно виокремлюючи кожне слово, прокричав пожмаканий.

— Так, ти брехло! Брехло Брехлович! — ще раз переконливо повторив своє звинувачення Джовані.

— Ах, то ти так! Ану, згадай, зараза, хто мене підбив емігрувати в цей смердючий Львів? Хто обіцяв, що буде за мене щомісяця здавати ґудзики? Хто обіцяв, що я буду жити, як кіт у маслі? Хто?! Хто все це обіцяв?!

— Я, — спокійно відповів Трапатоні. — Я обіцяв, це правда… Але ж обставини…

— Знову за свої відмазки?! — грубо перебив його пожмаканий. — Наша пісня гарна й нова, заспіваймо її знову! Доста вже! Дістало! Твої обставини довели мене до краю! Я весь у боргах як у шовках! За півроку ти жодного ґудзика не здав за мене. Я від усіх ховаюсь, по смітниках тиняюсь!

— Тоні, повір мені, скоро все це скінчиться, — вже співчутливо спробував заспокоїти його Джовані. — Я врятую від страти Маріам й одразу швиденько кинусь повертати всі твої борги.

— Я вже тобі не вірю! — голосно заридавши, прохрипів пожмаканий.

— Тоні, даю тобі чесне слово, — жалісливо поклявся Трапатоні. — Ми викрутимось — і все буде добре, ось побачиш…

— Ти вже мільйон разів давав мені ці обіцянки, — ще голосніше заридав той.

— Послухай… Та послухай ти… Я познайомився з дівчинкою… У неї тато справжній цар! Уяви собі, у нього в гардеробі п’ять тисяч костюмів і сім тисяч сорочок! — намагався заспокоїти його Джовані. — Його донька Лада кишенькових грошей має цілу тисячу! А мене, аби ти знав, вона має за справжнісінького друга! Вона обіцяла подарувати мені… безплатно подарувати сто тисяч, уявляєш?! Сьогодні опівдні вони зі своєю бабцею, пані Ганею, чекають на мене у «Гасовій лямпі», аби задарма віддати мені ці скарби!

— Замовкни, я все одно тобі не вірю! — перебив його пожмаканий. Він ображено обтер сльози і зненацька знов заголосив:

— Яке брехло! Обіцяло щодня робити мені масаж на п’яточках?! На кожній п’яточці по п’ятнадцять хвилин — не менше! Хто?! Хто мені обіцяв цей рай?! Ти? Чи мені усе наснилося?

— Який масаж на п’яточках, Тоні, схаменися! Якщо я не викуплю сьогодні Маріам — її стратять… Ти це розумієш?

— Ха-ха-ха, тримайте мене, бо я вмру зі сміху! — награно засміявся пожмаканий ворон. — Божевільний, ти остаточно втратив глузд! Та хто така ця Маріам? Ти ж бачив її тільки на листівці! Клоун ти нікчемний! І взагалі, хто ти такий, аби наважуватися мріяти про принцесу? Ти ж Лука бездомний — бездарна та нікчемна особистість, як ти любиш говорити…

— Я — Джовані Трапатоні!

— Та добре вже, Джовані Трапатоні… — перекривив він його. — Це ти іншим будеш заливати, а мені не треба — я тебе вже сто п’ять років знаю… Ти Лука… Лука бездомний, ще гірший у мільйон разів за мене… Я хоч маму свою знав, а ти сирітка безталанна… І лиши фантазії свої! Не треба цих фантазій! Ти — ніхто! Лука бездомний, ось і все!

— Я її люблю, — сумно й тихо мовив Джовані.

— А що? Що тобі дала ця любов?! — щиро здивувався пожмаканий і сам же одразу відповів. — Дурня це все… Любов — це вигадки багатих та забавки царів.

У цей же час біля кіоску «ПИВО-ВОДИ» уже все було готово. Всі ґудзики засмоктані та пораховані, а брандспойт змотаний; Кажани, позіхаючи, очікували закінчення цієї галасливої багатослівної комедії. Першим терпець урвався нахабному кажанові, що так і сидів на машині біля пульту.

— Агов, нікчеми! — зневажливо гукнув він. — Ану до мене! Швидко!

Джовані та пожмаканий одразу стихли та покірно почали вилазити із ями.

— Вельмишановне, поважне панство, — затараторив облізлий, обтрушуючи з себе щойно вискубане пір’я, — дуже прошу дати мені папірець та оформити все за правилами. Що я, Тоні Бравісимо, здав до канцелярії відповідну купу ґудзичків…

— Це брехня! — сміливо перебив його Джовані. — Ця схованка була моєю. Тож прошу зарахувати всі ці ґудзики як частину викупу за вірменську принцесу Маріам. Уся решта буде здана мною перед балом.

— Я маю пропозицію значно цікавішу, — по-діловому мовив нахабний кажан. — Нас тут п’ятеро. Тож пропоную розділити все на п’ять рівних частин. Аби кожний дістав свою частку.

— Я згоден! — одразу вигукнув Бравісимо. — Такого найсправедливішого рішення світ іще не бачив!

— Я не згоден! — рішуче заперечив Джовані. — Ці всі ґудзики належать Маріам. І жоден ґудзик не може бути зарахований інакше як її викуп.

— Ну, коли так… — презирливо всміхнувся нахабний, — то, зважаючи на те, що канцелярська машина була викликана саме Тоні Бравісимо, ми й зараховуємо всі ґудзики саме йому.

— Це нечесно! — відчайдушно вигукнув Джовані. — Адже ви самі чудово знаєте, що Бравісимо не має до цих ґудзиків жодного стосунку! Якщо ви зараз не зробите все по-чесному, я поскаржуся на вас новому інквізитору Заморі.