Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Звіс-сно ж, це цілком безпечно, — просичав він собі під ніс. — Він не бачитиме нас-с, адже так, мій дорогес-сенький? Це яс-сно. Він не бачитиме нас-с, і його пас-скудний кинджальчик не с-стане йому в пригоді, с-саме так.
Ось що крутилось у його мізерних зіпсованих мізках, коли він зненацька ковзнув повз Більбо, вскочив у човника і зник у темряві. Більбо думав, що бачить його востаннє. Проте він трохи зачекав, бо й гадки не мав, як самому знайти вихід.
І раптом він почув пронизливий лемент. У нього аж мороз пішов поза спиною. Це Ґолум лаявся і вив десь у мороці, не дуже далеко, судячи зі звуків. Він був на своєму острівці, грібся там і сям, нишпорив і порпався, — та все даремно.
— Де він подівс-ся? Де він подівс-ся? — чув Більбо його скімлення.
— Він загубивс-ся, мій дорогес-сенький, загубивс-ся, загубивс-с-ся! Хай тобі біс-с, щоб ти скис-с, дорогес-с-сенький мій загубивс-ся!
— У чому річ? — гукнув Більбо. — Що ти загубив?
— Йому не с-слід нас-с питати, — вереснув Ґолум. — Не його це діло, ні-ні, ґолум! Він загубивс-ся, ґолум, ґолум, ґолум!
— Але я теж загубився, — кричав Більбо, — і хочу знайтись. Я ж виграв, і ти обіцяв. Ану ходи сюди! Ходи сюди і виведи мене звідси, а потім шукай собі далі! — Хай яким нещасним здавався Ґолум, у серці Більбо не знаходилося для нього щирого жалю: у нього було відчуття, що те, чого Ґолум так гаряче прагне, ледве чи може бути чимось добрим. — Ходи сюди! — волав гобіт.
— Ні, ще ні, дорогес-сенький! — квилив Ґолум. — Ми мус-симо ш-шукати його, він загубивс-ся, ґолум.
— Але ж ти не зміг відповісти на моє останнє питання, а до того ж ти обіцяв! — наполягав Більбо.
— Не зміг відповіс-сти! — просичав Ґолум.
І раптом із мороку долинуло різке шипіння:
— Що у нього в киш-ш-шеньці? Хай с-скаже нам. Він мус-сить с-сперш-шу с-сказати!
Наскільки розумів Більбо, в нього не було якихось особливих причин не говорити цього. Та Ґолум швидше за гобіта второпав, у чому річ, — і це цілком зрозуміло, адже він віками мізкував про одне й те саме і завжди боявся, що це у нього вкрадуть. Однак Більбо дратувало це зволікання. Зрештою, він виграв у грі, досить чесно та зі страшенним ризиком:
— Відгадки загадок не підказують!
— Але ж це нечес-сно, — просичав Ґолум. — То була не загадка, дорогес-сенький, ні-ні.
— Ну що ж, якщо ми перейшли до звичайних питань, то я спитав перший. Що ти загубив? Відповідай!
— Що в нього в киш-ш-шеньці? — Шипіння ставало дедалі гучнішим і різкішим, і коли Більбо подивився в той бік, звідки воно долинало, то з переляком побачив дві маленькі світляні цяточки, які втупились у нього. Разом із тим як у голові Ґолума наростала підозра, в його очах розгорялося бліде полум’я.
— Що ти загубив? — наполягав Більбо.
Та враз Ґолумові очі запалали зеленим вогнем і почали стрімко наближатися. Ґолум знову сидів у човнику, шалено веслуючи назад, до темного берега, й у його серці нуртувала така лють через втрату й підозру, що ніякий меч його вже не жахав.
Більбо ніяк не міг здогадатися, що так розлютило нещасне створіння, проте він зрозумів, що порозуміння немає і Ґолум таки збирається його вбити. Тож гобіт саме вчасно розвернувся і кинувся бігти сліпма темним тунелем, яким до того спустився сюди, — бігти, тримаючись біля стіни й намацуючи її лівою рукою.
— Що в нього в киш-шеньці? — почув він іззаду гучне шипіння і сплеск, коли Ґолум вистрибнув із човника.
«Цікаво, що ж у мене в кишені?» — спитав він сам себе, задихаючись і перечіпаючись біжучи. Він запхав ліву руку до кишені. Перстень був дуже холодний на дотик і тихенько ковзнув на його вказівний палець.
Шипіння чулося за самою його спиною. Більбо враз обернувся і побачив, як по схилу до нього наближаються Ґолумові очі, схожі на маленькі зелені лампочки. Нажаханий, він рвонув уперед, але раптом перечепився через прискалок і простягся долі, проїхавшись животом по своєму кинджальчику.
Через якусь мить Ґолум уже був біля нього. Та не встиг Більбо бодай щось зробити — відхекатися, підхопитися на ноги чи змахнути кинджалом, — як Ґолум промчав поруч, не звернувши на нього жодної уваги та пошепки лаючись на бігу.
Що б це могло означати? Ґолум бачив у темряві. Більбо, навіть лишившись позаду, помітив, як світяться слабким сяйвом його очі. Гобіт насилу підвівся, видобув із піхов кинджал, який тепер знову слабко світився, а потім дуже обережно пішов услід за Ґолумом. Нічого іншого йому й не залишалося. Відповзти назад, до Ґолумового озера, — це не обіцяло нічого доброго. Може, якщо Більбо піде вслід за ним, Ґолум, навіть не підозрюючи про це, вкаже йому шлях до втечі.
— Хай йому тряс-сця! Хай йому тряс-сця! Хай йому тряс-с-сця! — сичав Ґолум. — Хай йому тряс-сця, тому Торбину! Яка втрата! Що у нього в киш-шеньці? О, ми здогадуємос-сь, ми здогадуємос-сь, мій дорогес-сенький! Він знайш-ш-шов його, це яс-сно, — мій подаруночок на день народження.
Більбо нашорошив вуха. Нарешті він і сам почав здогадуватися. Він трохи додав ходу, тримаючись на безпечній відстані від Ґолума, який швидко мчав уперед, крутячи головою на всі боки, але не оглядаючись, — Більбо розумів це за слабкими відсвітами на стінах.
— Мій подаруночок на день народження! Хай йому тряс-сця! Як ми загубили його, мій дорогес-сенький? Звіс-сно, це він. Коли ми вос-станнє проходили цією дорогою, коли ми с-скрутили в’язи тому гидкому маленькому пис-скунові… Це він. Хай йому тряс-сця! Він зіс-сковзнув із нашого пальця — і це після вс-сіх отих довгих віків! Він щез, ґолум!
Раптом Ґолум сів долі й розридався — той свист і те булькання було моторошно слухати. Більбо зупинився і притиснувся до стіни тунелю. Через деякий час Ґолум перестав ридати і почав щось бубоніти. Здавалося, він сперечається сам із собою:
— Не годитьс-ся вертатис-сь туди і ш-шукати його, ні-ні. Ми не пам’ятаємо вс-сіх міс-сць, куди ми навідувалис-сь. Та це пус-сте. Він у киш-шеньці в Торбина, пас-скудний ниш-ш-шпорка знайш-шов його, це яс-сно.
— Ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гобіт, або Туди і звідти», після закриття браузера.