Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

здогадуємос-сь, мій дорогес-сенький, лиш-ше здогадуємос-сь. Ми не дізнаємос-сь напевно, доки не розшукаємо пас-скудне с-створіння і не с-стис-снемо йому ш-ш-шию. Але ж-ж воно не знає, що вміє робити подаруночок, чи не так? Воно лиш-ше нос-сить його в киш-ш-шеньці. Воно не знає цього і не могло відійти далеко звідс-си. Воно загубилос-сь, пас-скудне с-створіння, яке вс-сюди пхає с-свій ніс-с-с. Воно не знає ш-шляху до виходу. Воно с-само так с-сказало.

— Воно с-само так с-сказало, дійс-сно, але ж-ж воно підс-ступне. Воно не с-сказало розгадки. Воно не с-схотіло с-сказати, що в нього в киш-шеньці. Воно знає. Воно знає ш-шлях с-сюди, воно мус-сить знати і ш-шлях звідс-с-си, це яс-сно. Воно подалос-ся до задніх дверей — до задніх дверей, ос-сь як.

— Тоді ґоблінс-си с-схоплять його. Воно не зможе прос-скочити там, дорогес-сенький.

— С-с-с-с, с-с-с, ґолум! Ґоблінс-си! Це яс-сно, але якщо воно поцупило подаруночок, наш-ш дорогес-сенький подаруночок, то він діс-станетьс-ся ґоблінс-сам, ґолум! Вони знайдуть його, вони з’яс-сують, що він уміє робити. Ми більш-ше ніколи не будемо в безпеці, ніколи, ґолум! Якийс-сь ґоблінс-с надіне його і с-стане невидимим. Він залиш-шитьс-ся на с-своєму міс-сці, але ніхто його не побачить. Навіть наш-ші гос-строзорі очі не помітять його, він наблизитьс-ся, крадькома й підс-ступно, і с-схопить нас-с-с, ґолум, ґолум!

— Тож кінчаймо наш-шу бес-сіду, дорогес-сенький, і пос-спіщ-шаймо. Якщо Торбин подавс-ся тим ш-шляхом, нам с-слід його наздогнати. Руш-шаймо! Вже недалеко. Пос-спіш-ш-шаймо!

Ґолум рвучко підхопився і почалапав сягнистим кроком далі. Більбо поспішив за ним, так само обережно, як і раніше, хоча тепер він найбільше боявся перечепитися через якийсь прискалок, упасти і наробити шуму. Голова у нього йшла обертом від зажеврілої надії та подиву. Виходило, що перстень, який він знайшов, був чарівний: він робив того, хто його надіне, невидимим! Звісно, він уже чув про такі персні у старих-старих казках, але важко було повірити, що йому справді випадково потрапив до рук один із них. Однак саме так і було: Ґолум, світячи очима, промчав поруч, менш ніж за пару кроків од нього.

Вони все бігли й бігли, Ґолум лопотів попереду, з сичанням і прокльонами, а Більбо — позаду, так тихо, як може лише гобіт. Незабаром вони дісталися до місця, де, як помітив Більбо, спускаючись униз, відгалужувалися то туди, то сюди бічні проходи. Ґолум одразу почав їх рахувати:

— Один ліворуч, ос-сь він. Один праворуч, ос-сь він. Два праворуч, ос-сь с-сюди. Два ліворуч, ос-сь туди. — І так далі, і так далі.

Що довше він рахував, то повільніше просувався вперед і вже почав труситись і схлипувати — бо озеро лишалось усе далі й далі позаду і йому ставало страшно. Ґобліни могли бути десь поблизу, а він загубив свого персня. Нарешті він зупинився біля низького проламу зліва.

— С-сім праворуч, ос-сь вони. Ш-шість ліворуч, ос-сь вони! — шепотів він. — Це він і є. Звіс-сно ж-ж, це ш-шлях до задніх дверей. Ос-сь прохід!

Він уп’явся у пролам очима і відсахнувся.

— Але ж ми не с-сміємо туди с-сунутис-сь, дорогес-сенький, ні, не с-сміємо. Там ґоблінс-си. С-сила-с-силенна ґоблінс-сів. Ми чуємо їхній запах. С-с-с-с!

— Що нам робити? Хай йому біс-с, щоб він скис-с! Нам с-слід зачекати тут, дорогес-сенький, трохи зачекати і розгледітис-сь.

Отже, вони застрягли. Ґолум нарешті вивів Більбо на правильний шлях, але Більбо не міг пройти! Просто тому, що в проході сидів Ґолум, згорбившись і опустивши голову між колінами, а його очі холодно поблискували, й він поводив ними то в один бік, то у другий.

Більбо відступив од стіни безшумно, як миша, але Ґолум одразу нашорошив вуха і принюхався, а його очі позеленіли. Він засичав тихо, але погрозливо. Він не міг бачити гобіта, але був уже напоготові, до того ж, окрім зору, в темряві у нього загострилися й інші відчуття: слух і нюх. Він причаївся, припавши пласкими передніми лапами до долівки, витягнувши шию і мало не тицяючись носом у камінь. І хоча він скидався на чорну тінь у відсвіті власних очей, але Більбо побачив чи радше відчув, що він увесь напружився, мов тятива, приготувавшись до стрибка.

Більбо майже перестав дихати і заклякнув на місці. Він був у розпачі. Йому треба забиратися геть із цієї страхітливої пітьми, доки в нього ще лишаються сили. Треба боротися. Треба проштрикнути підлу тварюку кинджалом, виколоти їй очі, вбити її. Адже вона збиралась убити його! Ні, це нечесно. Зараз він невидимий. А Ґолум не має меча. До того ж він не погрожував убити Більбо і досі не намагався цього зробити. А ще він був жалюгідний, самотній, покинутий. Несподіване співчуття, жаль, змішаний зі страхом, переповнив серце Більбо: перед його очима промайнули нескінченні одноманітні дні, без світла і без надії на краще, шорсткий камінь, холодна риба, скрадання і шепотіння. Усі ці образи за одну секунду промайнули в його голові. Він здригнувся. А наступної секунди, ніби зненацька підхоплений якоюсь новою силою та рішучістю, — стрибнув.

Не бозна-який стрибок, якщо міряти людськими мірками, але то був стрибок у темряву. Більбо стрибнув просто через голову Ґолума, на два метри в довжину, на метр у висоту, — якби він тільки знав, що мало не розбив собі череп об низьке склепіння тунелю!

Ґолум відкинувся назад і спробував схопити гобіта, коли той пролітав над ним, але спізнився: його передні лапи тільки хапнули повітря, а Більбо, вдало приземлившись на міцні ніжки, помчав бічним тунелем униз. Він не озирався, щоб побачити, що робить Ґолум. Спершу за його спиною було чути сичання та лайку, а потім усе стихло. І враз долинув моторошний крик, сповнений ненависті й розпачу. Ґолум був переможений. Він не смів іти далі. Він був знищений: загубив свою здобич і втратив єдину річ, якою дорожив, — свого дорогесенького. Від цього крику в Більбо мало серце не вискочило з грудей, але він біг далі. Тепер уже слабко, ніби луна, але погрозливо ззаду долинало:

— Злодій, злодій, злодій! Торбин! Ненавис-сний, ненавис-сний, ненавис-с-сний довіку!

Потім запала тиша. Та вона теж здавалася Більбо погрозливою. «Якщо ґобліни так близько, що він їх зачув, — думав він, — тоді вони мають почути його лемент і лайку. Тепер обережно, інакше цей шлях приведе тебе до поганого кінця».

Прохід був низький, а камінь — грубо тесаний. Це не надто перешкоджало гобітові — хіба що тоді, коли він знову і знову перечіпався бідолашними ніжками через капосні каменюки, які стирчали з долівки. «Трохи занизько для ґоблінів, принаймні для великих», — думав Більбо, не знаючи, що навіть великі ґобліни, гірські орки, пересуваються з величезною