Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

Але тепер мрія загинула, і винувата в цьому сама Марія. Імовірно, вона справді занадто наголошувала на своїй юній безгрішності, та ще й одягла прокляте біле плаття з відкритими грудьми й коротким пишним рукавом. Безсоромно розпустила волосся й заколювала його дорогоцінною брошкою. Вона наслідувала родовитих пань, але в неї не було знатного імені, яке захищає принцес від зазіхань чоловіків. До того ж не можна було брати в сповідники нестарого ще чоловіка, через день приходити на сповідь і тим спокушати його, спокушати повсякчас, доки він у відчаї не порушив обітниці цнотливого життя. Як не міркуй, а в усьому винувата вона. Ось лише навіщо був у кімнаті барон Оттенбурґ і чому він не зупинив ченця? Або тут узагалі нікого не було й усе їй просто примарилося?

На вулиці почувся шум, крики, скрегіт металу, дрібно посипалося скло, потім по бруківці пружно простукали копита коня, біганина у дворі посилилася, ще кілька вершників швидким галопом помчали внизу, а тоді все стихло. За вікнами повільно голубів ранок.

Годинник пробив шосту. За дверима чітко пролунали кроки, ключ повернувся, і в залі з'явився фон Оттенбурґ.

— Спиш? — запитав він в отця Антонія, який пролуплював заплилі баньки. — Нумо, швидко готуй її до виходу, — барон мотнув головою в бік Марії й зловтішно додав: — Де Брюш утік.

— Як?! — отець Антоній підскочив від несподіванки.

— А так! На неосідланому коні!.. В самій сорочці!.. Це ти, суко, наробила, — барон повернувся до завмерлої Марії. — «Відчиніть ворота замків, опустіть мости!» Де би він у мене втік, якби ворота були замкнені! Ет!.. — фон Оттенбурґ махнув рукою й швидко вийшов.

Отець Антоній поспішно одягався.

— Плаття поправила? — діловито запитав він. — Молодець. Швидше, народ уже зібрався, нас чекають.

— Ви ж знаєте, мені більше не можна до єдинорога, — убитим голосом прошептала Марія. — Я не піду.

— Підеш, — зловісно простягнув батько Антоній. — Я бачу, ти, люба, нічого не зрозуміла. Зараз треба виправити ту шкоду, якої ти завдала своїми безбожними промовами. Військо готове в похід, і народ зібрався. Але ніхто не піде воювати, поки вірить твоїм словам. Чуєш, як бушує твій звір? Господній гнів не терпить блуду! Ходімо!

Он у чому справа! — У Марії немов відкрилися очі. — Отже, не було ніякої мимовільної спокуси, і отець Антоній скривдив її вчора не в приступі любовної гарячки, а з ницого бажання прислужитися панові. А сам Оттенбурґ брехливо клявся, цілував розп'яття, виношуючи в грудях плани зрадництва. І все для того, щоб і надалі броньована кіннота могла шкодити беззбройним жителям Ельбаха. А вона ж, дурепа, сподівалася примирити хижаків! Та вони страшніші від сотні чудовиськ…

Отець Антоній взяв Марію за лікоть, повів за собою. Марія йшла покірно, з погаслими очами. У голові крутилася одна-єдина фраза, сказана колись священиком Ельбаськой церкви: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло і потім не здатен нічого вдіяти».

Поруч із замком, на арені, де часом гарцювали рицарі, юрбився народ. Високі лави, на яких зазвичай сиділи знатні пані, цього разу були відкриті для простого люду. Оттенбурґ бажав, щоб розповіді про те, як послане Богом чудовисько вчинило розправу над лженезайманкою, яка посміла закликати до ганебного миру, поширилися якомога швидше.

Єдиноріг, залишений тут на ніч, неспинно кружляв по арені, штовхав рогом гнучкі дошки бар'єру. Час від часу його верхня губа відвисала, оголюючи квадратні жовті зуби, і з широких грудей виривався клекотливий рев. Звір був голодний і розлютований, на губах і чорному носі виступали краплі крові. Справа в тому, що Оттенбурґ хоча й повірив у план отця Антонія, але пам'ятав, однак, і обставини першої появи дива, а тому завбачливо засунув у годівницю з вівсом обрізок улюбленої зброї — підметної каракулі.

Сурмачі підняли фанфари, на арені з'явився ясновельможний барон Людвіґ, одягнений у легкі святкові лати, верхи на багато убраному коні. Слідом отець Антоній вів бліду Марію. Оттенбурґ від'їхав убік, мовчки подав знак рукою. Його кінь, який останнім часом звик до єдинорога, стояв спокійно, лише пряв іноді вухами.

— Брати во Христі! — звучно проспівав отець Антоній. — Ось перед вами юна й непорочна незайманка, яка закликала князів до миру. На підтвердження своєї чистоти, а також того, що слова її справді натхненні Господом, незайманка приборкає зараз грізне чудовисько, послане за наші гріхи. Хай звершиться воля Всевишнього!

Отець Антоній підштовхнув Марію й прошептав:

— Дивися, вони будуть однаково раді будь-якому результату. Бідолаха, «важко тобі проти рожна перти».

— Солодко, — відповіла Марія й сама пройшла на арену.

Вона підійшла впритул до єдинорога, стала на коліна, так що низько опущений ріг опинився точнісінько навпроти грудей, і тихо попросила:

— Убий мене…

Єдиноріг неквапливо повернувся боком і опустився на землю. Марія уткнулася в заглибину між двома горбатими лопатками й лише тут, з головою зарившись у густу теплу шерсть, уперше за увесь час зуміла розплакатися.

— Брешеш, повіє! — загарчав фон Оттенбурґ і, пришпоривши коня, рвонув уперед. У його лівій руці блиснув смертельний трикутник даги. Барон спрямував удар у спину дівчини, але єдиноріг різко звівся на ноги, і дага лише ледь сковзнула по твердій шерсті.

Колóс миттєво повернувся й коротко вдарив. Перший удар припав під ребра коневі. Ноги коня ще не встигли підігнутися, коли почервоніле від крові вістря вразило барона