Читати книгу - "Як не скарб, то пожежа"

146
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 36
Перейти на сторінку:
Готово, чи що? Так, цеє… про Халатурника, кажеш? Ну що ж… Давно це було, років сорок тому, ще й батьки ваші, певно, на світ не народилися. Звали тоді старого не Халатурником, а Степаном Простеньким, та й не старим він був тоді, а хлопцем двадцяти п'яти літ. Єгерем служив у заповіднику під Миргородом. Дуже лютий був до браконьєрів, та й вони йому не спускали, стріляли в нього не раз, але залякати так і не змогли. А ось звірину наш Степан любив без пам'яті, подейкують, навіть мову їхню знав, і з вовками міг говорити, і з кабанами… Проте та непоступливість і любов до тварин стала кісткою в горлі браконьєрам. І однієї ночі вони підпалили той ліс, що Степан охороняв, та заразом і його хатинку. Прокинувся він від диму, та тікати не став — вискочив з хати, а вся звірина, замість того, щоби з лісу геть, до нього прибігла! Страшно було. Він їм голими руками дорогу розчищав, палаюче гілля відкидав, і від того дуже обгорів, бідака… І хоча Господь йому віддячив за доброту — глибокі опіки були, а загоїлися швидко й без сліду — та з тих пір утратив Степан розум. Як прибився до нас у Мрію, чому — про те лише він сам і відає, але проганяти його не стали. Він собі оту халабуду в лісі збудував, та й живе там аж досі. Харчується, чим Бог пошле, людей сторониться, що й не дивно, а головне — вогню просто бачити не може. Навіть сірника запалити сам не годен, тому і їжу споживає тільки сиру. Як де побачить спалах якийсь, чи, ще гірше, багаття, плаче, кричить, побивається… Та пригода на ньому на все життя відбилася, ось як. Нещасна він людина…

Данило і Діана перезирнулися. Що й казати, історія колишнього бібліотекаря міняла всю справу. Якщо вона правдива — а було дуже схоже, що так воно і є, — це означало, що за позавчорашній підпал могли засудити невинного.

— А хіба ви нічого не чули про останні події? — обережно спитався Данилко.

— Про які це? — не зрозумів дід Устим. — Синку, я вже давно ні за якими подіями не стежу. Про мене всі забули, ніхто й не згадує, окрім поштарки, що пенсію приносить, і я теж не дуже цікавлюся, що там зараз у місті відбувається. Усі важливі для мене події зараз лише на моєму подвір’ї відбуваються.

— Але ж дим… — почала було Діана, але Данило обірвав її, легесенько штовхнувши ліктем.

— Зрозуміло, — швидко сказав він і вимкнув диктофона. — Устиме Петровичу, а можна, ми цей ваш рукопис візьмемо ненадовго? Для наукового дослідження. Обіцяємо невдовзі повернути.

— Тю, та беріть, — махнув мозолистою рукою дід Устим. — У мене копія є, коли що… Хоча, яка різниця? Нікому історія свого міста не цікава. А ви беріть, якщо вам воно допоможе. Хоч якась користь з цієї писанини буде…

Данило з Діаною подякували за чай та розповідь і полишили гостинну хату. Вже надворі дівчинка спитала свого друга:

— А чому ти не схотів розповідати йому про пожежу і те, що Халатурника підозрюють у підпалі?

— Як на мене, то хай краще не знає і не смутиться дарма, — відказав Данилко, швидко крокуючи вулицею з рукописом під пахвою. — Бо як дізнається, що Халатурника звинуватять, то напевно побіжить доводити слідству, що той не винен…

— Ну то це ж добре!

— Так. Але не думаю, що йому хтось повірить. Він усього лише старий бібліотекар на пенсії. Ні, цю справу повинні зробити ми.

— Думаєш, нам повірять швидше? — із сумнівом мовила Діана. Данилко посміхнувся.

— А ми будемо дуже переконливими.

Глава 5

Попелище справляло жахливе враження, і спершу Семко з Миколкою просто заклякли з відкритими ротами, побачивши, на що перетворився улюблений ліс.

Колись золотаві стовбури сосон почорніли, ставши схожими на частокіл вугільних стовпів. Такою ж чорною стала і земля, від неї все ще підіймався димок і сморід горілого. У цій частині лісу панувала практично мертва тиша, адже співів птахів більше не було чутно. Скільки ж їхніх гнізд пожер вогонь?.. Семко стиснув зуби у безсилій люті. Той, хто це зробив, безумовно, заслужив покарання. Дуже суворого покарання.

Те саме відчував і Миколка. Видовище загиблого лісу здалося йому схожим на цвинтар. Якби хтось зараз показав йому винуватця пожежі, хлопчик, напевно, кинувся би на нього з кулаками. Як можна свідомо знищувати живе?

Добре ще, що пожежники змогли швидко все загасити… Інакше міг згоріти геть увесь ліс.

— Ходімо, друже, — Семко ляснув його по плечі, і хлопці знову рушили вперед.

Досить скоро вони побачили і рештки недобудованого санаторію — кістяки дерев’яних будиночків, такі ж чорні, як і все навколо, стирчали в небо за рештками зруйнованого паркану. Сюди неначе влучила бомба. Але все одно можна було уявити, яким було б це місце, якби будівництво вдалося завершити. Величезна мальовнича галявина з чепурними зрубами, в тіні віковічних сосен. Прекрасне місце для санаторію… А для когось, можливо, аж занадто прекрасне.

— Щось мені підказує, що це місце й було мішенню, — тихо мовив Семко. — Насправді хотіли знищити саме його, а не ліс. Як гадаєш?

1 ... 22 23 24 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як не скарб, то пожежа», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як не скарб, то пожежа"