Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

class="book">— І між ким це ви збираєтесь обирати? Між цим простолюдином, — і він зневажливо тицьнув пальцем на Окавана, — і між мною, намісником Вертазії?!

Грізний титул намісника Вертазії спричинив шум, сумніви і відверті суперечки в натовпі. Я захвилювався, бо якщо Скайра таки оберуть ватажком, він не пробачить Зайрі приниження, жорстоко помститься. Потрібно завадити цьому. Я зробив декілька кроків вперед, та принцеса зупинила.

— Нам не обов’язково обирати когось одного, — сміливо виступила Зайра, — можемо обрати Раду Ватажків. Рада представлятиме наші інтереси, а рішення прийматимуться колегіально! Не будемо залежні від примхливої волі одної людини, — і принцеса покосилася на Скайра.

— Давайте обирати раду! — закричав натовп.

Затамувавши подих, я спостерігав за тим, що відбувається. Скайра все-таки обрали. Але разом із ним до Ради потрапив Окаван і ще один воїн. Помітно, що колишній ватажок незадоволений. Він зневажливо зиркав на Окавана та іншого члена Ради, але діватися нікуди. Троє чоловіків спустилися в каюту капітана, щоб вирішити, що робити з полоненими піратами і який курс тримати далі.

Радились довго. А тимчасом я і принцеса взялись допомагати пораненим піратам. Колишні невільники зле косились, але не перешкоджали. Осмілівши, дві молоді жінки приєдналися до нас.

Найперше я кинувся до Ракун-Саро. Блідий, знесилений капітан покірно дозволив перев’язати рани. Я тремтячими руками перебирав цілющі трави і корінці, що залишились в кишені. Але підходящих не знайшов. От якби опинитися на березі. В лісах, що оточували, повно цілющих рослин.

Підійшла Зайра з глечиком води. Мутні втомлені очі капітана несміливо перехопили погляд принцеси:

— Для чого ти це робиш?

Зайра не відповіла. Мовчки напоїла пораненого, але Ракун-Саро закривавленою рукою зупинив дівчину.

— Чому?

— Краще, капітане, мовчіть і бережіть сили, — похмуро промовила Зайра.

— Дякую, — прихрипів Ракун-Саро.

Зайра холодно кивнула.

Виснажена, втомлена принцеса робила безкінечні перев’язки, оглядала рани, поїла піратів, але розмовляти з розбійниками не могла, не хотіла…

Вечоріло. Прохолодне вологе повітря густим туманом опустилось на палубу. Ракун-Саро лихоманило. Із залишків трави і коріння я заварив для капітана цілющий чай, хоча й розумів, що це мало допоможе. Обезсилена Зайра важко опустилася на підлогу поруч. Тонкі витончені пальці потягнулись до гарячого напою:

— Можна і мені?

— Так, звичайно, — квапливо відповів я, знітившись, що першим не запропонував.

— Коли нарешті скінчиться Рада? — щоб зав’язати розмову, почав я. Але дівчина лише стомлено знизала плечима. Великі карі очі не мигаючи дивились на темніючий горизонт.

Зайнялася руда заграва, на чорній воді розпливалось вогняне дзеркало. Трупи мертвих піратів та колишніх невільників спустили в човнах на воду і підпалили. Поминальне багаття тягнулося в нічне небо іскристими язиками, немов скорботні руки в останній молитві. Гнітючі потічки чорного диму, наче душі померлих розчинялись у мороці, залишаючи після себе лише в’їдливий, жахливий запах горілої плоті.

Смерть все ще витала в повітрі, загорнута у густий туман, як саван, вона приглядалась до чергової жертви. Я торкнувся гарячого спітнілого чола Ракун-Саро: ненажерливі лапи Безодні вже міцно тримали капітана…

— Я мушу допомогти, — прошепотів я, але принцеса почула:

— Чому ти так хвилюєшся через пірата, Айхо?

Я зазирнув у глибокі карі очі Зайри. Втома і доброта, благородство і сила, співчуття і мужність застигли там. Я розповів усе, що трапилось відтоді, як покинув дім. Розповів і про Ракун-Саро. Можливо, тому, що відчував глибоку повагу і довіру до Зайри, а можливо, через те, що тягар самотності став заважким. Коли я закінчив розповідь, дівчина схвильовано сказала:

— Я мала намір, брате, повернутися у Захрейн разом з тобою. Але тепер зрозуміла: дорога твоя веде у Шанталію. Серце підказує, що на тебе чекають. А за Ракун-Саро не хвилюйся. Той вибір, який він колись зробив, не робить йому честі, але і не позбавляє шансу почати нове життя.

— Увага! — гучний крик перервав розмову.

На палубу піднялися члени Ради Ватажків. Скайр вийшов уперед:

— Рада Ватажків, — при цих словах скажений єхидно поморщився, — вирішила тримати курс на Сакарію. До того ж плисти туди кілька днів. Каратон, третій член Ради — досвідчений мореплавець і він поведе кораблі. В Сакарії ми продамо судна, а гроші розділимо порівну. На цьому наша спільна подорож закінчиться. А щодо піратів, — і Скайр зробив паузу, — вирішили, хоча я і проти, залишити їм життя.

Почувши це, я з полегшенням зітхнув.

— Але на кораблі розбійники не попливуть. Можна продати нікчем у рабство. Але Рада дає їм шанс отримати свободу, — і Скайр недобре усміхнувся, і це насторожувало. — Дозволимо доплисти піратам до берега, а що далі, не цікавить.

Почувши про це, я затамував подих і глянув на неспокійне і темне плесо ріки, яка в цьому місці надто широка, щоб до її берега міг доплисти поранений Ракун-Саро. Я з жахом подивився на знесиленого капітана.

— А як же поранені пірати? Ви ж розумієте, що вони не доберуться до берега! — у відчаї крикнув я.

— Вони б не зробили для нас і стільки, скільки зробили для них ми, — суворо і твердо сказав Окаван. — Рішення остаточне, Айхо!

— А тебе, малий, щоб ти не створював додаткових проблем, — продовжував Скайр, — до кінця мандрівки закриють у трюмі. Прокатаєшся в умовах, в яких везли нас. І подякуй, що ми не вижбурнули тебе за борт разом із піратами.