Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

Знов і знов спалахували над річкою ракети, міни почали рватися довкола плоту, що хитався на хвилях, здійнятих вибухами.

— Ох, канат перервався! — раптом закричав Аршавір.— Тепер наш пліт піде за течією.

— Канат перебило осколком! — гукнув і рядовий Андрій Сидоренко.

— Хлопці, треба негайно щось робити,— занепокоївся старший сержант Хмельницький.

— Тут один тільки вихід,— сказав начальник штабу.— Знов прив’язати канат. Хто може взятися за це?..

Перший вихопився Аршавір:

— Я спробую…

Він не вагаючись вхопив обірваний кінець і кинувся у воду.

«Тільки б якомога швидше догнати пліт, поки він не відплив далеко,— стукотіла у скроні гарячкова думка. Він ніби й не помічав, як від вибухів мін фонтанами здіймалася в небо вода, не бачив, як нічну темряву прошивали трасуючі кулі. Та раптом почув, як на рятівному березі загриміли гармати, що підоспіли на допомогу.— Тепер буде легше…»

Ворожі кулемети один за одним захлинулися. Міномет ще якийсь час розбурхував річку, а потім також замовк. Здалося, ворог угамувався, однак за хвилину знов зацокотіли кулемети й довкола Аршавіра сипонув свинцевий дощ. Щоб бути менш помітним, Аршавір раз по раз пірнав, і кулеметники губили його, гадаючи, що влучили в ціль.

Нарешті він доплив до плоту, сперся ліктями на бокову колоду й міцно прив’язав канат. Бійці, що були на плоту, допомогли Аршавіру, який зовсім вибився із сил, вилізти з води.

— Молодець, виручив,— сказав командир батальйону.

Дісталися берега.

Швидко перевірили особовий склад, техніку.

Не обійшлося без людських жертв.

Батальйон вирушив у дорогу. Чекали, що ворог переслідуватиме, але цього не сталося.

Аршавір прокинувся, бо віз, на якому він спав як убитий, підкинуло на вибоїні. Він розплющив очі й, ще не прочумавшись, стривожено запитав:

— Де ми?

— Не бійся, все гаразд,— сказав їздовий.— Небезпека минула.

Попереду Аршавір побачив своє відділення у строю. Скочив із воза, почепив на плече автомат і догнав друзів.

— Мкртчян! — подав голос Хмельницький.

— Слухаю, товаришу старший сержант.

— Як себе почуваєш? Нежиті не підхопив?

— Чудово, не підхопив, товаришу командир.

— Справжній орел! Ну, тоді ставай у стрій.

Аршавір прилаштувався біля Олеся, рушив у ногу з товаришами. Тільки тепер він помітив, які стомлені й виморені безсонням їхні обличчя.

Несподівано почувся гул літака. Солдати ще його й не бачили, як пролунала загальна команда:

— Залишити дорогу, всім — до лісу!

Всі як один кинулися за дерева, їздові також завернули підводи на узлісся і зупинилися.

Італійський розвідувальний літак «рама» розшукував військовий підрозділ, який вночі вирвався з оточення.

Попередили: не стріляти.

«Рама», нічого підозрілого не помітивши, щезла в тому напрямку, де батальйон здійснив переправу.

Знову вийшли на дорогу й рушили на південний схід.

— Знаєш, Олесю,— сказав старший сержант Хмельницький,— кілометрів за десять — п’ятнадцять звідси моє село — Соснівка… Уявляєш?..

— Та ти що! Оце так щастить тобі,— аж не вірилося Олесеві.— Побачиш своїх.

— Звичайно, якщо нам нікуди не доведеться звернути… Ох, чогось аж душа холоне — як там мої? Чи село хоч на місці…

— Де ступала нога фашиста, там можна ждати чого завгодно,— сказав Аршавір.— Набачилися, знаємо. Але не переживай, командире, все буде добре.

— Твоїм легше, Аршавіре,— зітхнув Олесь.— Вони хоч далі від цих головорізів. А мої на Львівщині вже на другому тижні війни опинилися в окупації. Ех, заздрю я старшому сержантові — підходить до рідних місць.

Хмельницький, вважай, і не чув Олеся. Весь був у своїх думках. Згадував матір, яку не бачив ось уже два роки: ще в 1940, в серпні мав відпустку, відвідав неньку, одружився з коханою дівчиною Валею, пожив три тижні сімейним життям і повернувся в армію. Тепер перед його очима була мати — жвава, бадьора, як і колись, незважаючи на те, що пішов їй сьомий десяток; згадав дружину, яка ось уже більше року, як стала матір’ю. Олег Хмельницький спробував уявити, який же він, його маленький Тарасик. «Хлопчики звичайно схожі на батька,— тішив себе Олег.— Більше чи менше, а схожі». Він згадав і свою сестру Галю…

— Товаришу старший сержант,— обірвав його думки Олесь,— велика родина у вас?

— Мати, сестра, дружина й однорічний син,— гордо наголосив на останньому слові Хмельницький.

— А сестра старша за вас?

— Ні, молодша. Торік закінчила філологічний факультет Київського університету. Романо-германське відділення. Але війна все перебила… Тепер удома.

— Товаришу старший сержант,— втрутився у розмову Аршавір,— а яка у вас сестра?

— Як це — яка? — здивовано глянув на нього Хмельницький.

— Людина хоче знати, чи вродлива. Мабуть, уже ладен закохатися,— засміявся Олесь.

— Так швидко?

— А що тут такого, кавказці — вони знаєте якої гарячої крові? Вогонь! Душа…

— Не перебивай,— розсердився Аршавір.— Я серйозно питаю.

— Ну, коли серйозно,— споважнів Хмельницький,— тоді слухай. Гм… Зросту такого, як і ти, Аршавіре, розкішне русяве волосся, заплетене у дві коси, личко біле та ніжне, розумні блакитні очі…

— А до роботи яка? — знов устромив свого носа Олесь.

— Путня дівчина. Не думайте, що хвалю, бо моя сестра, ні. Вже як візьметься до чогось, то свого доб’ється. В університет відразу після школи вступила.

— Ех, жаль, що я поспішив з одруженням,— почухав потилицю Олесь.— Якраз на мій смак дівчина. Це б…