Читати книгу - "Знахідка на все життя"

і ніяк не міг надивитися на діток. Усіх він добре й не знає. А от синьооку, з тугою русявою косою Оленку добре пам’ятає. Трапилося це у страшну зиму сорок четвертого. У люту хуртовину серед ночі по хиткій кризі жінки тягли санчата з моря. Везли рибу. На березі їх чекали фронтові машини. Задубілі на морозі севрюги рядками лежали на санчатах, мов артилерійські снаряди. За просмолений рибальський мотузок тягла важкі санчата Марія Сватенко. За якийсь тиждень двох братів та чоловіка війна забрала… А потім і з Марією трапилось непоправне: не помітила у темряві підступної тріщини на льоду — шугнула у холодне море, а вдома спокійно спала її трирічна Оленка…

Навесні від деркулівських берегів відійшла фелюга, споруджена рибалками, на борту її напис — «Сватенко Марія»…

«Підросла дітвора», — розмірковував дідусь. Пригадує, як з війни повернувся син Грицько, а згодом з евакуації — невістка. Наче недавно було, а вже онук ходить до першого класу. Назвали дідовим ім’ям.

Спадає на думку й інше.

Хто ж з дітей рибалок залишиться біля моря?.. Кому доведеться передавати штурвали сейнерів… Та коли погляд зупинився на рудому хлопчиськові, який стояв поруч з його Тарасиком (був той хлопчик у батьківській смугастій тільняшці і тримався, як і належить справжньому рибалці), дідусь мимоволі усміхнувся. Він знав цього прудкого хлопчиська. Та хто в селищі не знав паливоду Кузьму? «Цей рибалкою неодмінно стане». Підвівся дід, його оточили ті ж завзяті і щасливі. Хотів було говорити, але до нього раптом протиснулись крізь натовп два хлопчики. Один націлив об’єктив фотоапарата:

— Фотографую! Петре, освітлення!

Спалахнуло яскраве світло — і тієї миті нестерпний біль, мов лезо, різонув по очах старого. Затуливши очі, похитнувся. Його підхопили десятки дитячих рук.

— Що з вами, дідусю?

— Здається, згасло моє світло, — простогнав старий.

Через кілька хвилин діда Тараса відправили до селищної лікарні, а вранці на санітарному літаку до Одеси…

Найкращі спеціалісти лікували, та нічого не змогли зробити. Відтоді й поринув у вічну темряву деркулівський дідусь.

Коли виписали з лікарні, вирішив перевірити себе — самостійно, з ціпком у руках дійшов від автобусної зупинки до своєї хати. Вулиці рідного селища він добре пам’ятав. За дідусем, який навпомацки ішов провулком, спостерігав онук Тарас. Він сам господарював у дворі, бо всі були на роботі. Спочатку малюк не впізнав діда. Та коли той завернув у двір, Тарасик кинувся йому назустріч. Схопив за руку.

— Хто це? — зупинився дідусь.

— Це я!

— Онучок.

Тарас Вертипорох зняв кашкета:

— От я і вдома.

Старий Тарас живе в окремій кімнаті. З перших днів намагався все робити без сторонньої допомоги, а згодом навіть почав відвідувати дуба-здоровила. Під крислатим велетнем рибалки змайстрували для діда лаву якраз біля стежинки, якою вони повертали з моря.

Вдома дід і хвилини не сидів склавши руки. Помацки в’язав рибальські сітки, вирізав вербові іграшки дітлахам. А одного разу попросив, щоб йому принесли теслярський інструмент та ще пеньок сухої верби. Невдовзі сліпий навідався до Якова Буша, коваля колгоспного. Вони про щось довгенько домовлялися, а згодом Яків змайстрував для дідуся дивні речі — якісь важелі та кружала з дірочками. До діда частенько почав навідуватися і його приятель — колгоспний бондар Артем Сидорович. Тоді старий нікому не дозволяв заходити до своєї кімнати. Правда, Тарасику кортіло хоч одним оком зирнути: що він там майструє? Не раз онук тихенько відхиляв двері, але щоразу чув одне і те ж:

— Причини, Тарасику, двері. Ось скоро закінчу — побачиш.

І от одного разу, коли хлопчик грався на вулиці, він почув:

— Ого-го! Тарасику! Ану, хутчіш сюди!

Ще з порога онук побачив таке, від чого перехопило подих: посеред дідового столу стояла дерев’яна фігурка.

— Чого ж ти мовчиш? Скажи мені, онуче, що ти бачиш?

— Іграшку. Я і не піднесу такого. Лише руки начебто дуже довгі у нього.

— Зажди, зажди, хлопче, — усміхнувся дідусь. — Тепер ти краще скажи мені, що воно робитиме. — Старий протягнув під стіл руку, за щось сіпнув. Фігурка здригнулася, підняла правицю.

— Іграшка механізована, — Тарасик сплеснув у долоні. — Дідусю, дозволь мені хоч трішечки побавитися.

— Не іграшка це, онуче. Вона вітровказом буде рибалкам. Може, і тобі, Тарасику, колись доведеться ті вітри запрягати у вітрила рибальські.

…Наступного дня рибалки приладнали дивовижну дерев’яну фігурку-вітровказ на даху школи, звідки усім було добре видно ловця вітрів. Згодом його назвали просто Вітродуєм. Відтоді у рибальському селищі Вітродуй перший зустрічав ранкове сонце, перший помічав рибальські човни, що прямували до берегів, а окрім того, завжди у липневу спеку і в хуртовину стеріг азовські вітри. І ледь легенький війне — він тієї ж миті поверта обличчя назустріч вітрові та ще й руку простяга.

З високої вежі деркулівської школи Вітродуєві було видно все селище. Ондечки довгою стрічкою розтяглися білі хатки рибалок, широчезне рибзаводське подвір’я, на рейді погойдуються човни. Бачив Вітродуй і вузеньку стежку-доріжку, що звивалася поміж очеретами. Це і був єдиний шлях, який з’єднував селище рибалок з материком. Далеко-далеко, аж на небокраї, синіли стрімкі кручі. Там кінчалися очеретяні хащі і розливалося безкрає море пшениць та соняхів. Звідти восени Вітродуй зустрічав холодного вітровиська-трамунтана, який на своїх крилах приносив до моря азовську зиму, часом з лютими морозами, завірюхами, а бува, й з січневими зливами та громовицями.

Недремний Вітродуй бачив, як ранком, коли над неспокійними морськими хвилями спалахнула червона зоряна смужка, з хат виходять рибалки.

Коли Вітродуй безсило опускав руки — вітер відпочивав. У такий