Читати книгу - "Гірчичне зерно"

заквітнути пишні пахучі рожі! Звільнені від промоклих плащів, накидок і капелюхів, гості розкошували в теплі й жваво обзиралися по залі з вікнами, заслоненими червоним шовком, який прегарно вирізнявся на сніжно-білому тлі стін.

— Чудесно! — казали вони. — Чудесно! Який смак!

Слуги розносили напої, печиво, цукерки, фрукти, а за стіною музиканти настроювали інструменти. Ваl мав початися пів-осьмої і скінчитися аж вранці. А поки що гості бавилися самі: чоловіки грали в карти у осібному покою, старші пані згадували молодість, заздро-сумними очима стежачи панночок, яким судилось бути запрошеними на Ваl у розквіті юності. Діти перебували під пильним оком матерів і, не маючи забавок, жадібно їли досі не куштовані цукерки й всілякі марципани, смак яких прагнутимуть відчути ціле життя.

Потяг зі Львова трохи припізнився, і пасажири були знервовані, особливо ті, хто їхав спеціально на Ваі. Все це були колишні уродженці С. або тимчасові жителі, які отримали картки-запрошення. З вагона третього класу вийшли два молодики в чорних капелюхах і пальтах. На привокзальній площі їх гукнув візник:

— На Ваl, прошу пана?

— На Ваl, — відповіли вони.

— То прошу сідати!

Оскільки прибулі не мали з собою парасолів, то швиденько залізли у фіакр, всередині якого смерділо мокрою цвілою шматою.

— Вйо! — гаркнув фірман і, обернувши до клієнтів пожовкле спите лице, прицмокнув: — Там, прошу пана, стільки гостей наїхало! Має бути файна гостина.

— А хто Господар? — слабим голосом спитав молодший і закашлявся.

— Не відаю. То панська гостина, а не хлопська.

— Хотіли-сьте би на Ваl втрапити? — іронічно посміхнувся молодший.

— Мене кликали, та я свій фрак ще не забрав від кравця.

Молодики засміялися.

— Отже, Лесю, нам пощастило, — сказав старший. — Наші фраки виявились при такій нагоді у нас. І потяг не зійшов з рейок, і не впала нам на голову цегла, як ми вибирались з дому. Думаю, пан фірман не втопить фіакр у болоті і ми дістанемось на Ваl без пригод.

— Будьте спокійні, панове студенти! Юзьо вас витягне з болота без святого Миколая, чули-сьте таку байку?

— Чули-чули… А звідки ви пізнали, хто ми такі?

— Нендзні єсте обидва, а у молоденького панича, перепрошую, ще й сухотний кашель…

— А може, ми по рестораціях та по борделях стратили своє здоров’я! — образився Лесь.

— Всьо може бути, — згодився фірман Юзьо і більше не обзивався.

Лесь задивився на ратушу з годинником і шпиль костьолу, бо був нетутешній, а привезений приятелем Михайлом Басарабом зі Львова. Завжди такий пильний до його здоров’я, Михась уперся і в сльоту повіз товариша на таємничий Ваl в містечко С. До ратуші вони не доїхали, а звернули у вуличку без бруку, з будинками, що ніяк не пасували до Лесевих уявлень про аристократичний квартал.

— Зле тобі? — схилився до нього Михайло, коли фіакр загупав по ямах. — Потерпи трохи.

— Ти так говориш, ніби везеш мене до шпиталю, де конче обіцяють вилікувати.

— Вибач…

— Приїхали, прошу пана!

Коні спинилися перед великим домом, який, наче гриб, виріс на смітті й убожестві. Світилися вікна. Стояли фіакри, і двері були гостинно відчинені.

— З вас ринський, прошу пана.

— Що?? — в один голос заволали наші панове.

— Прошу пана, то є Ваl, а не іменини чи хрестини! Ви будете балюватись, а я мокнути під дощем. То не по правді, прошу пана…

— Дай тому здирці ринського, хай собі на труну відложить, — простогнав Лесь. — А все наш демократизм… Сказано, пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл. Ти, певно, жид.

— Jestem polak, прошу пана!

— Здирця ти і хам, — досить спокійно відказав Лесь, киплячи від обурення, і дався вивести з фіакра.

— Щасливо балюватися! — побажав їм фірман.

— Щоб ти здох! — визвірився Лесь.

Михайло не міг не посміхнутися.

Лакей вклонився приїжджим, і вони з полегкістю скинули вогкі пальта. Лесь глянув у дзеркало і скривив лице у болісній гримасі:

— Ось і я! Перший раз люстро каже мені неправду. За сим криється щось цікаве, авжеж?

— Ваl! — розвів руками Михайло. — Втім, я ще у Львові помітив, що ти гарно виглядаєш.

— Перша ознака, що я скоро вмру.

— Ну, Лесю, нині не пасує говорити про смерть…

— Ха, а чим сей Ваl різниться від інших?

— Тим, що він відбувається раз у сто літ, під кінець віку. Ходімо, Лесю, нагору.

Михайло ступив на сходи і з кожною сходинкою почував, як руки й ноги наливаються втомою, а холод обкладає серце. Лесь піднімався легко, тією салоновою ходою, якої чоловік набуває у світському товаристві, де люблять побесідувати про оригінальність, але не терплять між собою жодної оригінальності. «Боже милий, — подумав Басараб, — невже я її побачу…»

…Панна Анна Л. була його найперша і найбільша любов, майже не затьмарена п’ятьма літами розлуки. Скільки спогадів, скільки муки викликало в нього те ім’я — Анна. Хлопський син і донька пана судді — йому відмовили в її руці. То була звична річ, приправлена скандалом. Він поїхав учитися далі, до університету. Та й, боже збав, щоб тепер Михайло, котрий у найближчім часі мав посісти адвокатську практику, дивувався рішенню Анниних родичів і її самої. Бо ж втекти з дому вона не схотіла.