Читати книгу - "Корсетна майстерня пані Марії"

ти повинна поїхати до Андріївської церкви. Певно, знаєш, де це?

— Ми не раз були там з Ільком.

— От і добре. Зліва від святих воріт тебе буде чекати середнього зросту, з великими залисинами чоловік, у сірому костюмі, з коричневим портфелем. Ти візьмеш той портфель, а взамін поставиш ось цей, точно такий, — кивнула на портфель, що стояв біля шафи. — Але зробити це треба непомітно.

— Не хвилюйся, мамо!

— Повезеш наші листівки, а привезеш нові тексти. Вночі їх і віддрукуємо… Тепер, сподіваюсь, ти розумієш, яка це серйозна справа.

— Звичайно, розумію! — защебетала дівчина. — Але ти не повинна думати про погане! Мені не вперше!

— Портфель покладеш у котик. Тільки ніде не барися… Будь обережною.

— Гаразд.

Оленка любила спокійні літні дні, коли тополиний пух м’яко прилипає до ніг і притишує кроки. Здається, під ногами вата, яку зумисне розстелили по вулицях, щоб люди ходили тихо.

«Яке це щастя бути причетним до тих, хто піднявся на священну справедливу боротьбу! Всі вони — і мама, і тьотя Ніна, і Ілько — своєю ризикованою роботою наближають той щасливий день… Спершу мама заперечувала, навіть лаяла, коли я сказала, що Ілько буде нам допомагати. Розумний, добрий хлопчина ненавидить жандармів і поліцейських! Це ж вони осиротили його. А тепер мама не нахвалиться його кмітливістю і спритністю, розумом. «Кращого помічника не знайти…»

В храмі поволі розсіювалися ранкові сутінки. Перед вівтарем молилися дві бабусі, поперед них — товстий, лисий, опецькуватий чоловік. Він у картатому костюмі, в чорних черевиках. Закинувши голову, стоїть нерухомо, як стовп. Біля ніг коричневий портфель… Деякий час Оленка вичікує, потому, перехрестившись, тихо підходить і стає поміж бабусями і чоловіком, який запально продовжує шепотіти слова молитви, і в одну мить міняє портфелі.

Скрадливо скосила очі на бабусь — нічого не бачать, нікого не чують — очі заплющені, руки молитовно складені на грудях. Дівчина задкує до колони, ховає портфель в кошик.

Поспішала безлюдною вулицею повз будинки, побризкані ранковими сонячними променями. А поодинокі перехожі, які зустрічались їй, байдуже проходили мимо — кожний поспішав у своїх справах, і яке їм діло до цієї ось обірванки, яка несе випрану і випрасувану білизну.

— Як ти швидко! — відчиняючи двері, радо вигукнула Шульгіна. — Чи, може?..

— Ні, ні, мамцю! Заспокойся!.. Все гаразд!..

Ділові папери й бухгалтерські документи тютюнової фабрики «Дуб і К°». Тисяча карбованців, дві пачки тютюну. Шульгіна безпорадно розвела руками — нісенітниця.

— Олено, що це?

Дівчина здивовано кліпає і враз пригадує, що чоловік, про якого сьогодні вранці говорила мама, аж ніяк не скидався на того, з яким помінялась портфелями. Навіть одягнений не так.

— Але ж портфель!

— Що портфель, донечко? Такі портфелі можна купити в кожній крамниці.

— Виходить… я помилково.

— Ні, Оленко! — сміється Шульгіна. — Ти пограбувала пана Дуба, фабриканта!

— Пограбувала? Що ж робити? То, може, я побіжу… ще застану його в церкві.

— Цього ти не зробиш! Пан Дуб не обідніє!.. А гроші Ніна Федорівна передасть керівництву групи. Тисяча карбованців знадобиться. Вважай, між вами відбувся обмін люб’язностями, ти йому — листівки, він тобі — гроші. Хай тепер розповсюджує у себе на фабриці. Він тебе бачив?

— Де там! Так ревно замолював свої гріхи, що й не до того було!

Роботи було багато — до світанку не одну листівку треба віддрукувати.

— Чи вистачить паперу? — забідкалась Шульгіна.

— Поки що папір є, — запевнила Оленка.

— З твоєї легкої руки, Оленко, весь Київ говорить про пана Дуба, як про керівника друкарні соціалістів, — сміючись, раптом згадала Булавіна.

— І що поліція знайшла в нього пекельну машину! Буцімто в ресторані «Гранд-отель» збирався порішити великого князя! — встряє в розмову Ілько. — А ворота й паркан його будинку чорною фарбою обписані: «Дуб — анархіст!», «Дуб — соціаліст!» Я сам читав.

— То все чорносотенці, — пояснила Шульгіна. — Коли б не заступництво міського голови, шановного пана Дуба вже давно б до праотців відправили…

— Ворон ворону очей не виклює! — зневажливо кинула Булавіна. — До речі, Мато, ти зі своїм кавалером вже зустрічалася?

— З яким кавалером?

— От тобі й маєш! А з їх високоблагородієм заступником начальника охоронного відділу паном Кулябком!

— Знайшли кавалера, Ніно Федорівно!.. І не думаю про це!

— А візитку його, бува, не викинула?

— Та десь валяється.

— Ну-у-у, це ти вже даремно так, Машо! Обов’язково відшукай. В нашій роботі всяке може бути.

— Гаразд. Буде час — подивлюся.

— А за гроші пана Дуба тобі, Оленко, персональна дяка. А ось нашого кавалера, — по-материнськи обняла Ілька за плечі, — попереджують. Надалі ніякого безрозсудливого геройства — діяти розумно й обережно.

А він невдоволено знизав плечима. Завдання більшовицької групи виконує? Виконує. А вже як розповсюджує листівки і де, то його діло. Та, згадавши про вчорашній день, примирливо усміхнувся.

Він швидко наловчився наклеювати листівки на електричних стовпах, афішних тумбах, стінах будинків, парканах. Раз навіть умудрився підкинути кілька листівок в кабінет голови міської думи. А вчора…

День був святковий. Дзвонили дзвони, і звідусіль поспішали до церкви люди. В затінку розлогого старого каштана, якраз біля входу на просторе подвір’я Володимирського собору, сидів здоровенний лаврський монах Агафон і ліниво роздавав парафіянам листки з анафемою митрополита соціалістам.

В Ілька залишились листівки, які треба було розклеїти. Але де і як, щоб не вскочити в халепу, бо на вулицях велелюдно — неділя, а в парках і скверах філери та переодягнуті поліцейські нишпорять. Наклеїти б на буферах трамваїв чи задках фаетонів! Попотіли б тоді жандарми! Подумали б, що дів велика група підпільників. Чи не гукнути своїх дружків? Вмить все місто обклеїли б, ще й самому губернатору в кишеню всунули