Читати книгу - "Оранжеве сонце"

Не надто часто випадало їм чути похвалу з уст вождя Ту. А нині вони її почули. Чакам приємно було відчувати власну силу і хоробрість. З їхньої галасливої самопохвальби почали виринати спершу поодинокі, а далі все частіші вигуки на честь вождя Ту.

— Ту — вождь чаків!..

— Ту — найдужчий і найхоробріший з-поміж чаків!

Вождь Ту незворушно дивився на запальних крикунів, які декілька подихів тому готові були розірвати його на шматки або ж безжально зіштовхнути в прірву. І ці похвали вождь Ту приймав з такою ж відразою, як і звинувачення чи погрози.

Юрба не вгавала, голоси наростали. Чаки оточили вождя щільним колом і кричали в саме обличчя:

— Ту — великий вождь!

— Ту — сміливий!

— Дужий! Хоробрий! Безстрашний!..

Вождь Ту спершу хотів було прокласти собі шлях з тісного кола, проте це нелегко було зробити. І він це облишив. Без пручань і суперечок він дозволив чакам підняти себе над головами і понести по гранітному майданчику.

І в усьому цьому гучноголосому поході, здавалося, не було жодного чака, який би зараз думав про молодика Е, про його падіння у прірву. На жодному з облич не було помітно ні суму, ні задуми — усі чаки нестямно галасували, і у тому галасі звучала радість, звучало якесь нищівне завзяття.

Однак неподалік, за кам'яними брилами, ховався один чак, якого глибоко збентежило страхітливе зникнення Е. Це був То. Серце юнака дзвінко калатало в грудях. Він хотів кинутись на дно безодні, щоб віднайти тіло свого друга. Але страх розправи припинав до землі.

То відчував не тільки страх, а й відразу до своїх одноплемінців, які з такою бадьорістю відзначали перемогу над юнаком. «Чому, — роздумував юнак, — Е не тікав разом зі мною ще тоді, коли чаки були далеко?.. Понадіявся на Вогонь, гадав, що верткі й пекучі руки Вогню порятують його!.. А Вогонь їх увібрав у себе, перестав викидати, завмер… Не порятував! Вогонь — ненадійна і зрадлива істота. Даремно Е так сподівався на його палючу силу, на його червоний блиск!»

Тим часом чаки почали спускатися схилом гори на долину. Вони вже не несли вождя Ту на руках — швидким кроком він ішов попереду. І лише тоді, як голоси юрби почали завмирати у глибині схилу, То наважився вибратися зі своєї схованки. Юнак швидко метнувся до тієї місцини гранітного майданчика, де нещодавно палав Вогонь і куди він тоді не зважувався підійти. То наблизився до краю майданчика і зазирнув униз. Але звідси юнак нічого не міг розгледіти, бо всю нижню частину крутосхилу і дно прірви заступав горбкуватий виступ крутої стіни. То кинувся назад на схил шукати іншого шляху. Перебігаючи від однієї брили до іншої, То вишукував зручне місце, з якого можна було б зазирнути у глибінь. І таке місце То, нарешті, знайшов.

Перед його зором відкрилася прірва, яка ніби притягувала тіло, і. від гадки, що вже летиш туди, паморочилося в голові. Е немає серед живих, немає — загинув!

Нелегко було відірвати погляд від безодні, де, крім зелених кущів, скель та розсипів каміння, яке час від часу спадало з вершин додолу, нічого не було видно. Та для хлопця замало було усвідомлення того, що Е загинув, — йому нездоланно хотілося спуститися туди, на дно гір, щоб дістатися до понівеченого тіла друга. То знав, що зарадити нещастю вже нічим не можна, проте все ж якась невідома сила тягнула його якомога швидше досягти дна провалля. Може, все-таки пощастить відшукати там тіло, щоб привалити його камінням аби відгородити від усякої звірини…

Раптом зір То прикипів до кущиків, що росли на краю гранітного виступу. Щось там ледь бовваніло. І хоча зір не міг добре розгледіти тієї цятки, але якесь підсвідоме чуття говорило: саме там, зачепившись за кущі, висне над безоднею молодик Е! «Живий Е чи мертвий?» — запитав сам себе То і зненацька, навіть несподівано для самого себе, щосили гукнув:

— Го-го-го!.. Чи чує Е?.. Коли чує, то хай відгукнеться!..

То гукнув і відразу ж обімлів: адже його вигук почули і чаки!.. То рвучко підскочив до найближчої сосни і, припавши до стовбура, ніби зрісся з ним. Це він зробив учасно, бо чаки вмить зупинилися і повернули лиця до гранітного майданчика, який щойно покинули. Викрик так їх уразив, що вони аж позаклякали на місці — тривожні і налякані. Чекали повторення вигуку, але То більш не зважувався подати голосу. Зате озвався каменепад — звідти, де поміж кущів бовваніла цятка, зірвався один камінь і відколов зі стіни кілька інших, а ті уже силою своїх ударів захоплювали з собою безліч інших, які й зняли у міжгір'ї нову гуркотнечу. І звуки цієї гуркотнечі, немов невидима могутня хвиля, зняли з місця чаків — вони стрімко кинулися навтікача.

То не вірив своїм очам. Однак чаки не гаяли жодної секунди. Зі схилів гір їх згонив страх.

— Го-го-го! — посмілішавши, кинув навздогін чакам То, хоча це було, мабуть, даремним: одноплемінці встигли відбігти схилом на чималу відстань і тепер пірнали в буйну зелень лісу і вже, певне, могли і не чути цього підстьобуючого вигуку.

То роздумував: перший камінь зірвався від кущиків на виступі чи, може, звідкілясь інде? Та все ж таки, напевне, від кущиків, бо і хмарина пилу на прямовисній скелі починалася саме звідтіля… Чи не звалив того каменя друг Е, даючи цим про себе знак? Побитий і понівечений, він, певне, звисає там над прірвою, а гукнути не має снаги, ще й, може, тримається на виступі з останніх сил!.. Як же подати йому поміч?.. Проте якщо там, посеред кущиків на виступі, бовваніє не Е, а щось інше?.. Це треба було знати. І То, вдихнувши якомога більше повітря, напружив груди, щоб видобути з них щонайгучніший поклик:

— Го-го-го-го-о! — пронеслося схилами через брили і чагарі, полинуло повз скелі і стрімчаки, поринуло у глибінь, а вже звідти поверталося луною, яка докочувалася аж до далеких вершин скель.

То завмер на місці — почав приглядатися й прислухатись. І ось там, на виступі, раптом одна гілка ніби вихопилася