Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

class="book">Майже півтори доби Нансен і Свердруп, тремтячи від холоду, брели у крижаній воді по грузькому, мулистому дні фіорду, доки нарешті зіпхнули човен на глибочінь. Тоді взялися за весла. Їх винахідливо змайстрували з прутів, прикріпивши на кінцях лопатки — парусинові мішечки, набиті лишайником. Веслувати треба було щосили.

«Майже через кожні десять хвилин доводилося вичерпувати з човна воду, що загрозливо хлюпала на дні. Сидіти на лавочках, які боляче впиналися в тіло, було мукою, але човен ішов чудово…» — писав пізніше Нансен.

На ніч усе ж таки вони обачно пристали до берега. В дорозі Фрітьоф уполював шість чайок. Не встиг Свердруп обскубати останню, як дві перші, що пеклися на вогнищі, вже були готові. Незабаром виголоднілі мандрівники вже обгризали кісточки.

«Ми не встигли навіть розкуштувати, які вони на смак, — розповідав Нансен. — Потім спекли ще дві і з'їли їх не так жадібно. Але тільки споживаючи останні, відчули, що вони були дуже смачні. На щастя, ми ще мали кілька годин для відпочинку вночі. Добре закутавшись в оленячі куртки, позичені у наших лапландців, ми як убиті заснули на м'якій моховій підстилці».

Протягом наступних двох днів мандрівники, енергійно орудуючи прутами, які так мало були схожі на справжні весла, і весь час вичерпуючи з човна воду, яка постійно прибувала, швидко посувалися вперед. Руки пухли й німіли від холоду, але найбільше дошкуляла «лавочна мука», як сказав Нансен.

— Поселення має бути вже близько, — невпинно повторював він.

«Ми вирішили зупинитися, щоб знову поповнити паші харчові припаси полюванням. Смак чайок, розварених у гороховому супі з пеміканом, залишиться в нашій пам'яті на все життя».

Другого ранку під човном захвилювалося відкрите море. Він з честю витримав і це випробування, яке, на щастя, тривало недовго. На узбережжі вже вимальовувалися халупи і кілька будиночків. Ескімоси, як і їхні брати на східному узбережжі Гренландії, прийняли мандрівників з відкритими обіймами. Вони допомогли їм витягти на берег брезентову балію і не могли надивуватись, як на такій посудині можна було вийти в море.

— Коли відпливає останній пароплав? — гарячково допитувався Нансен у двох датчан, що мешкали в поселенні.

Ті лише знизували плечима.

— Давно вже відплив. Мабуть, місяців зо два тому, — відповів один із них. — Нічого не вдієш. Доведеться вам у нас перезимувати. Постараємося, щоб вам було добре, — потішав він мандрівників, спостерігши, як прикро вразив їх цією звісткою.

— Здається, в Івігтуд-фіорді ще стоїть якесь судно, — жваво обізвався другий датчанин.

— А це далеко звідси?! — нетерпеливився Нансен.

— Майже чотириста кілометрів.

— А чи не можна повідомити капітана, щоб зачекав або зайшов у цей порт і забрав нас? — гарячкував Нансен.

— Правду кажучи, це просто неможливо, — почув у відповідь Нансен.

Засмучений, він досі не звертав уваги на ескімоса, який уже довгенько прислухався до їхньої розмови і тепер почав щось палко пояснювати датчанинові.

— А чи не погодився б він попливти, щоб повідомити капітана? — запитав раптом Нансен.

Датчанин засміявся.

— Якраз про це він і каже. Пропонує доставити лист на пароплав.

За кілька годин великий, зручний катер перевіз норвежців до датського селища Готхоб. Там їх привітав натовп святково вбраних людей. Коли катер пристав до берега, з портової гарматки загримів салют. Серед барвистої юрби ескімосів мандрівники з хвилюванням помітили чотирьох датчанок, одягнених по-європейському.

«Тільки в цю мить, — згадував Нансен, — я з жахом усвідомив, який у нас нещасний, страшний вигляд. Зарослі, немиті протягом багатьох тижнів, у порваному, засмальцьованому одязі, обличчя і руки вкриті товстим шаром бруду, який одразу й не змивався. Цілих три дні ми відмивали його гарячою водою з милом».

Розділ шістнадцятий
ВИМУШЕНУ ЗИМІВЛЮ НАЙКРАЩЕ ПРОВЕСТИ В ІГЛУ

— Чи ти, бува, не літаєш, старий? Я думав, що ми підемо разом снідати. Нансен докірливо дивився на Свердрупа, який не сидів без діла за розкішним столом, густо заставленим стравами. Тут були і відбивні котлети, і тушковані білі куріпки, і сила-силенна всякої риби, паштети і компоти.

— Але ж я, Фрітьофе, охоче поснідаю ще й з тобою. Мені зовсім не зашкодить, що я тут уже трохи поласував. Такої лагоминки, скільки б не з'їв, усе мало, — кажучи це, Свердруп швидко ковтав ласі шматки.

«І так тривало з тиждень: мій приятель не вставав, поки не з'їдав кількох ситих сніданків чи обідів, — читаємо у спогадах Нансена. — Чимало часу минуло, доки змінилося наше ставлення до їжі і ми почали споживати дари божі так, як усі люди».

Вовчого апетиту після голодування під час походу через Гренландію не могла притамувати навіть турбота про долю залишених над фіордом товаришів. Кілька днів на обрії пінилися білими гривами здиблені хвилі. Вітер приносив з відкритого океану гуркіт шторму. Ніхто й слухати не хотів про те, щоб вирушити човном у море. Даремно Нансен переконував і умовляв, обіцяючи золоті гори.

— Ну, що ж, двоє ескімосів, либонь, і згодилися б випливти у море за щедру плату, але я не поручився б за них. Може, вони й спробують дістатися до ваших людей, а може, просто висадяться на перший острівець і зостануться там, доки не з'їдять усіх припасів, — сказав засмучено датчанин.

— А чи не згодився б хто піти по суходолу? — не відступався Нансен.

— Поговорю, але то далекий і дуже довгий шлях.

У маленькому таборі в глибині фіорду було холодно й голодно. В багажі, принесеному з льодовика,