Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

яку я купила в барі. Дайте її сюди.

… Доулд прийшов до тями, коли по висушеній горлянці потекла теплувата, іскриста рідина. Він проковтнув пігулку, навіть спромігся підвестися з колін дівчини і розпростертись у своєму кріслі. Бачив, як Марта змочувала з бляшанки хустинку і протирала нею йому чоло і скроні. Ясна річ, од цього ставало легше дихати. Лише скривився у незвичній для нього посмішці:

— Дякую…

13

… Темрява на цих широтах наступає швидко, вечір відразу переходить в чорну, непроглядну ніч. Особливо моторошну, бо усе навколо відразу потонуло у густому мороці страху і невизначеності. Тільки за вікнами, у тому напрямку, куди направили «Боїнг», блимали скупим жовтуватим блиском ліхтарі та чувся гул під’їжджаючих до ангарів ‘вантажівок. Дехто з пасажирів розгледів їхні обриси у скупому світлі фар.

Диспетчерська служба летовища розташовувалася у високій клуглій башті недалеко від приміщення транзитних пасажирів. Лише там горіло світло (працював генератор) і підтримувалася видимість роботи летовища.

Автономно існуючий невеличкий термінал транзиту з метою уникнення будь-яких інцидентів було позбавлено електрики. Ніхто з пасажирів (хіба що Доулд здогадувався) не знав, що робиться назовні.

Термінал перетворивсь у велетенський атол, один серед океану ночі.

З трьохсотграмової бляшанки Марта, Стефан і Майкл дозволили собі зробити лише по одному ковтку, — берегли воду для Доулда. Іноді старий розплющував очі і весь час просив, аби ніхто не відходив од нього. Видавалося, що він боїться темряви. І тоді Марта підносила йому до рота бляшанку і вливала старому трохи води.

Але все ж таки не зчулася, як заснула. Десь далеко, здалося, знову стрільнули. Здригнулася і відразу розплющила очі. Виявляється, вона дрімає на плечі у Майкла.

— Усе гаразд, — почула його шепіт. — Поспи ще трохи. Тут все спокійно.

— А пану Доулду не погіршало?

— Ще ні, — почула єхидне шипіння свого попутника.

— Ну й слава Богу.

Марті зовсім не хотілося відпускати від себе сон, і аж ніяк не збиралася відсовуватись від Майклового плеча, дарма, що старий знову зайорзався на своєму кріслі, на ножах сприймаючи її запитання, і навіть робив це так енергійно, що мимохіть штурхав дівчину в бік…

— Спи, — міцніше притулив до себе дівчину Майкл і легенько поцілував її у розпашілу щоку.

— Із нами усе буде добре?

— Так.

— Я, здається, зовсім недалеко чув, як відкривали бляшанку з водою. Це точно наш тонік. Тут більше ні в кого такого не було. Ми з тобою, Майкле, останню упаковку взяли. Піду, пройдусь, може щось побачу, — шепотів Стефан.

— Не треба! — буркнув Доулд. — Що ти у темряві побачиш?

Про що вони далі шепотіли, Марта вже не чула. Поцілунок Майкла відгородив од страху та небезпеки, невидимими флюїдами скерував у дрімоту, і вона покірно подалася за млосними хвилями сну. Десь далеко, на самому краєчку прохолодної лісової галявини обвівав неспокоєм бентежний вітер: не рухайтесь, не рухайтесь!

Пішла десята година їхнього перебування на летовищі. І тільки з першими променями сонця навколо пасажирів знову забігали люди у військових строях.

— Усім встати! — чулася гортанна команда. Пасажирів почали рахувати. Коли дійшли до цифри п’ятдесят, той самий вояка гаркнув, що досить.

Відрахованих пасажирів відтіснили і дулами автоматів випихали із зали. Зчинився страшний лемент, але вояки німо виконували розпорядження. З вікон було видно, як вервечка пасажирів, забираючи з візків свої валізи, йшла до «Боїнга» польської авіакомпанії «LOT».

— Аз нами що буде? Ми коли полетимо?

Двадцять п’ять пасажирів, що залишились у залі, не знали, до кого адресувати це питання. Вони метались від вікна до вікна, перекидали стільці, тіснилися біля скляної стіни і не могли знайти потрібного кута, звідки б можна було побачити все.

Неподалік від місця, де вони провели таку неспокійну ніч, на підлозі під кріслом Стефан побачив мішечок, з нього викочувалися порожні бляшанки з-під тоніка. Це ж їхня вода, останню упаковку якої вони купили в барі.

— Погляньте, он там сидів злодій! — проказав Стефан. Але ніхто не звернув уваги на його слова. Всі дивились туди, де «Боїнг» польської авіакомпанії «LOT», на борт якого забрали крім п’ятдесяти пасажирів ще й трьох бортпровідниць, уже вирулював на злітну смугу. Стюардесу з довгою русявою косою вони не рахували. Вона сиділа біля жінки, по якій вночі під час паніки промчався натовп.

Тепер дівча лишилось одним реальним ватажком. Усі зі своїми запитаннями кинулися до неї.

— Здається, звідси забрались усі, погляньте, тут немає нікого, крім нас.

Бортпровідниця підійшла ближче, перед нею поштиво розступилися пасажири, а вона пройшлася повз скляну стіну і зітхнула:

— Нас просто-напросто залишили…

— Гм-гм, — кашлянув хтось у цілковитій тиші.

— У мене, правда, не «Боїнг», зате…

Старший вилицюватий чолов’яга тупцювався на місці. Він не вмів до пуття висловлювати свої думки, щось бурмотів під ніс, але врешті-решт оговтався, — очі заіскрилися, він весь наїжачився і продовжив речитативом говорити про те, заради чого витерпів цілу ніч, бо знав, чим на летовищі пахло.

— … але у кого є сто баксів — прошу на борт. Я до Джакарти лечу.

До нього кинулися пасажири, тицяючи гроші.

— Спокійно! — підняв руку чолов’яга. — Вас тут двадцять п’ятеро. Заберу усіх. За мною!

— Але ж у мене немає сто доларів! — ахнула Марта.

Майкл обійняв дівчину за плечі:

— Не хвилюйся. У мене є.

Доулд виявив неабияку моторність. При слові Джакарта зірвався з місця і у числі перших