Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

мені євангеліст Сухар, і від тих слів ставало тяжко на душі; я виходив із майстерні-сарайчика й бачив, як повертається додому божевільна Зіна в своєму незмінному капелюсі, уквітчаному, але вже подертому. На ній — халамидне плаття, йшла вона виструнчено й пружно, а на вустах лежала усмішка, в той час, як очі були сумні, втомлені й ніби розпачливі — ось вона, думав тоді я, людина вільна від Бога. Підіймався угору по сходах і стояв на веранді там, де любив стояти Іван Касперович, і мені уявлялися в не погаслому ще до кінця небі табуни біло-чорних коней, котрі шалено мчали степом; наче відчуваючи, що я тут стою; виходила на веранду Галинка, ставала біля мене й говорила, що мати її щоденно плаче, майже нічого не їсть, а все нарікає на себе, бо це вона призвідниця батькової смерті. Я втішав Галинку, як міг, а тривога не покидала мене, бо не покидали мене слова євангеліста Сухаря про кінець світу і стукотіли мені в серце, аж воно стискалося їжачкастим кулачком.

— Чого не сидиш удома, чого? — гостро питала мати, розігріваючи мені їжу.

— Але ж я у дворі. І нікуди від дому не йду, — казав кволо я.

— Часом треба від дому й піти, — несподівано заявляла мати. — Хочеш завтра в кіно і на морозиво?

— Хочу! — казав я, і в мене невідь од чого поставали в очах сльози.

Мати пильно дивилася на мене, але я в цю хвилину її не боявся, був-бо переповнений не зрозумілими й собі почуваннями й передчуттями; був повний цим домом, пристрастями, смертями цієї осені, тривогою моєї подружки Галинки, тугою Георгія Ковальчука, розсудливою апокаліптичною мудрістю євангеліста Сухаря, обличчями всіх наших сусідів, усмішкою божевільної Зіни, коли вона поверталася зі своїх цілоденних блукань. І раптом я відчув, що материна рука пригортає мене до себе, й кинувся в широкий розлив її грудей і застогнав.

— Що тобі, синку?

— Не знаю, — сказав я, схлипуючи. — Мені всіх жаль… Всіх, всіх… І я страшенно боюся смерті!..

Якогось дня не прийшов, а ледве приліз додому тяжко побитий Віктор Ващук. Хотів черговий раз розігнати тічку хлопчаків, які волочилися за його божевільною сестрою Зіною, але цього разу це були не свої хлопці, Карасики чи їхні друзяки (Карасики, до речі, від Зіни вже відстали, власне, їх відігнала сильніша компанія хлопців із Любарської), отож саме вони люто напали на Віктора і, хоч той бився скажено, але осилити їх не зміг, його тяжко віддухопелили з усією хлоп’ячою жорстокістю. Зіна при цьому радісно реготала й плескала в долоні, потім повела переможну компанію в кущі, де ті втішалися нею, скільки хотіли, а Віктор доповз до річки, обмив кров, потім ту річку з натугою перебрів, відлежався під деревом на острові, знову трохи пройшов і знову мусив відлежатися, аж доки не дістався додому, де мати його вже не била, а тільки посадила на тиждень на ланцюга, незважаючи на те, що йому треба було ходити в школу.

Після цієї події до мене підійшли всі четверо Карасиків, розповіли, що сталося, і сповістили: кидати все на так не годиться, бо який той Віктор не є, але він їхній, тож мають тим любарським помститися, оголосивши їм війну; зрештою, сказали Карасики, Віктор мав право нападати на них, бо захищав честь своєї сестри, а вони на нього — ні. Карасики вже переговорили із Віктором, і той цього разу не кидався на них і не гавкав (значить, і на них він кидався й гавкав, подумав при цьому я), а згодився бути їхнім командиром. Запрошували, отже, й мене, було нас шестеро. Я, звісна річ, відмовитися не міг, хоч боєць із мене такий, як і з Івана Касперовича; Карасики сказали, що вони пошлють посланця до Вороновського з Павлюківки, який очолював там хлопчачу ватагу, щоб він нам допоміг, бо ті хлопці з Любарської напевне й собі покличуть допомогу. Незабаром Карасики повідомили, що Вороновський з Павлюківки згодився нам допомогти, і Віктор запропонував свій план дій. Ми мали послати когось до тих із Любарської, щоб оголосив війну, сказавши, що будемо на нашій горі, а вони нехай наступають. Вороновський на гору хай не приходить, а чекатиме, щоб ті, із Любарської, підійшли під гору, тоді вдарить на них із тилу. Коли б любарські воювати відкрито відмовилися, ми оголошували, що нападемо на них, коли захочемо і як захочемо, адже вчинили безчесно не ми, а вони — Віктор захищав Зіну як рідний брат. Усі визнали умови за правильні й справедливі, парламентарем же послали одного з Карасиків, котрий найпрудкіше бігав, — на всяк випадок, бо, може, доведеться йому тікати. Хлопці з Любарської на відкриту війну згодилися й призначили навіть річинець — мало відбутися це через два дні після третьої, тобто коли поприходимо зі школи. Дівчата нашого дому викликалися підносити нам каміння — Галинка та дочки Гомзина, але ми від їхніх послуг відмовилися, в таке діло брати дівчат не годилось. Мені завжди здавалося, що Віктор недоумкуватий, але його стратегічний план був схвалений усіма, в тому числі самим Вороновським.

І от настав призначений день, ми шестеро вийшли на гору; перед цим Карасики послали ще й на Мальованку, але мальованські хлопці поставилися до нашої війни без ентузіазму, хоч і не відмовили в допомозі: їхній ватаг сказав, що сам він не прийде, а своїм хлопцям оголосить; отож, коли виявляться добровольці, він принаймні не заперечуватиме, коли вони до нас підійдуть. Мальованських прийшло тільки четверо, але, побачивши нашу малопотужність, а ще й таких дрібних вояків, як Карасики та я, відразу ж скисли, відійшли вбік і почали тихо між собою перемовлятися. В цей час на мості через річку ми побачили ватагу з Любарської, їх було з двадцятеро. В руках тримали бляшані щити й круглі покришки від виварок, подібні щити й покришки від виварок були і в нас. Перед цим ми назбирали каміння й насипали їх кожен перед собою купкою; отож кожен стояв біля своєї купи. Мальованські хлопчаки в цей час підійшли до краю гори, а побачивши, що напасників удвічі більше, як нас, переглянулися. Віктор переконував їх, що за нас має постати ще й непереможний Вороновський з Павлюківки, але видно було, що