Читати книгу - "Женя і Синько"

загороджував дорогу, і вже багато хто з класу весело поглядав на них.

— Ну! — сердито повернулась Женя й простягла руки, хоч знала, що Бена цікавить чистота рук, як бабу Пашу китайська грамота. — Дивись! Чисті! Тільки що мила!

— Ха! — реготнув для публіки Бен, починаючи гру. І кивнув дружкові — Кості Панченкові, кругленькому, натоптаному хлопцеві, що напускав собі чуба на самі очі. — Чисті, каже! Гля, Костомаха, які в неї руки. Повна антисанітарія. Тища мікробів на кожному пальці. Ганьба! В газеті тебе пропісочимо!

Бен і раніше грубувато чіплявся (особливо при хлопцях), але зараз... «тища мікробів»! І це вголос, щоб чули всі. «Дурень!» — холодно напружилась Женя й одвернулась, аби не бачив, як від болю й образи засіпались губи. Гірко й нудно занило в душі — ніяк не могла зрозуміти цього крученого Бенчика.

Коли вдвох — настовбурчиться, комір підніме, йде й мовчить. І не гляне на неї, боїться, очі ховає під чуба, тільки сопе й сердито підфутболює камінці. «Бен, чого ти мовчиш?» — «Так! Бо я не радіо!» Тихий і скромний, як першокласник. А вгледить хлоп’ячу компанію, одразу: «О, салуто!» Шмиг — і відскочить від неї, наче і не йшов поруч. Перекинеться до хлопців, і тоді груди колесом, і перший починає: «Жабуліно! Тища мікробів!» Як зараз...

Що він — боягуз? І хоче показати, що він — мужчина, герой і що на постріл не підпустить до себе якихось там «жабульок»? А якщо й підпустить, то щоб посміятися?

Женя підступилась до нього ближче.

— Бен, — сказала притишено. — Пусти. Не виламуйся. Зараз вчителька з’явиться. А мені ботаніку...

— Нє, контра не пройде! — ще веселіше упирався Бен; він сьогодні затримував усіх дівчат, а Цибульку тим більше не міг пропустити, щоб не думали, що він... що вона... що в них... Словом, почервонівши, Бен звів на Женю свої неспокійні, трохи засоромлені, але повні добродушного нахабства очі. — Нє, Цибулько, з такими, як у тебе, руками можна тільки відкупитися. Скільки з неї візьмемо? — кивнув Кості Панченкові.

Костя серйозно надув білі пухкі щоки, лупнув на Женю з-під нечесаного чубчика й діловито мовив:

— Якщо монетою, то двацять копєйкіних. Менше не можна. А іншим товаром — по яблуку.

— Які яблука! — відмахнувся Бен (і швидше хотів закінчити гру, бо сам відчував: неприємно! Але гра була грою — і він продовжував). — Які яблука! Тільки монета! Двадцять крон, і вхід вільний. — Бен подзенькав кишенею, показуючи їй, що добрі люди давно відкупилися і тепер сидять за партами, як порядні зубрильники. — Двадцять крон, і проходь!

Женя рвонула його руку, якою він загороджував двері. Силою не взяла — тоді презирливим поглядом зміряла Бена. Жарти жартами, але що це за торг, що за вимагання? «Двадцять копєйкіних»! У Кадухи навчилися? Тільки той, бездомний, виманює і видурює у дітей копійки на куріння.

— Бен, — ще раз рвонулась Женя, роздратована вкрай. — Відійди. Бо я розкажу... я знаю таке... я чула, як ви у підвалі...

— Що? Що ти знаєш? — осміхався Бен, але очі в нього похололи, насторожились.

— Знаю! Як ви курили з Кадухою. В погрібку, де темно. І як Вадька дзенькав чаркою і казав (вона передражнила Вадьчин голос): «Пий, шкєт, не бійся, вино — утішеніє жизні...»

— То це ти? Ти там була, у підвалі? — Бен все ще не вірив, він був здивований і спантеличений, але страх уже тріпотів в очах. — Ага! — пригнувся, звіркувато озираючись. — Ти! Підслухала все. І водою нас облила. Шпигунка! Та я тобі... та я зар-раз!.. — Він засопів, розвернувся, ладний ударити, але ззаду почулося рятівне: «Бен! Знову твої фокуси!..»

То був голос Ізольди Марківни, стук її каблучків лунав уже близько, коло самих дверей.

Всі троє — Женя, Костя, Бен — кинулись у клас і розбіглися на свої місця, і, видно, кожному було неприємно: дурне, базарне гиркання,

Бен довго вовтузився за партою і щось бурмотів, потім обережно підвів голову й крадькома, з-під скуйовдженого чуба глянув на Женю. Вона сиділа попереду, скорбно зігнувшись над партою (мабуть, тамувала в собі гірку незаслужену образу). На її білій худенькій шиї двома кілечками завивалося м’яке шовковисте волосся. Бен дивився на ті два кілечка, які ворушились і про щось ніби запитували його, запитували сумно й ображено. Він тяжко зітхнув і сказав до себе: «А чортзна, як воно в мене виходить... Завжди так, по-дурному. І не хочеш, а наступиш комусь на душу».

НЕДІЛЯ. КАДУХА І ТРОЄ ЦИБУЛЬКІВ

Батько надував м’яча, щоб перевірити, чи не проколотий. Набирав побільше повітря, зажмурював очі і з силою дмухав. Дмухав, аж синів, на щоках Виростали дві тугі груші. Потім він крутив у руках м'яч, прислухався: чи не шипить повітря. Хтозна, що він там чув, а от носа й підборіддя собі вимазав об камеру — поставив круглі печатки.

Він стояв без окулярів, мружився, і Женя дивилась на нього з веселою залюбленою усмішкою: такий, хлопчакуватий, трохи кумедний, він їй найбільше подобався. Здавалося, зараз Кіндратович свисне хлопцям у вікно і побіжить ганяти м’яча!

Але Цибулько нап’яв окуляри і став зовсім інший — солідний, як директор школи.

— Слухай, стара, — звернувся до матері, що вкладала в сумку хліб, ложки, капронові чашки. — Ти чула, як звечора щось товклось і кричало в підвалі?

— Та чула! Як зарепетує, аж мурашки побігли по тілу. Виглянула у вікно, а воно темно, Василь — двірник наш — лається, і хтось погупотів за кочегарку.

— От-от! Босяки, видно!

Женя одвернулась у куток, щоб не чмихнути. Вона знала, що то за «босяки» і хто їм зробив «бурю з громом».

— Двірник мені сьогодні розказував, — взявся пояснювати Цибулько. — Прибіг