Читати книгу - "Фарс-мажор"

Наша вулиця імені 26 Бакинських комісарів тепер називається Січових Стрільців. Якось водночас і жаль за бакинськими комісарами, і радісно за січових стрільців.

Прибіг Назар, розцілував мене, сказав, що нарешті Ірпінь почав скидати із себе заіржавлені вериги колоніального минулого. Що свято прийшло і на нашу вулицю. У прямому і переносному смислі. Бо ми вірили. А вірити – це головне.

21 липня, середа

Руслана заявила, що їй неприємно, що її асоціюють з політикою, вкрай це її обурює. Слово «політика» викликає у неї тільки негатив. Агітацією не займалася, не займається і займатися не буде. На виборах її не буде теж. Не робитиме заяв за чи проти жодного з кандидатів. І якщо буде потрібно, то відмовиться від посади радника прем'єр-міністра, бо це носитиме політичний характер.

Так і треба! Молодець, моя Руслано! Оце вже достойні слова зрілої співачки, мудрої жінки. Бо справжній митець, діяч культури повинен, тричі перехрестившись і сім разів сплюнувши через ліве плече, з огидою і відразою відсахнутися, неначе за мить до того побачив крокодила, таргана чи скорпіона, від усього того, що хоч дотично має якесь відношення до політики! Мистецтво не має бути ні наймитом, ані заручником політиканів! Мистецтво має бути аполітичне і жити своїм життям.

22 липня, четвер

Подзвонив Емік, схвильованим голосом повідомив, що на честь дня народження Яни щойно переглянув «Еммануель-2». Сказав, що тільки зараз став відчувати якийсь внутрішній духовний зв'язок між героїнею фільму і своїм повним ім'ям Еммануїл.

Спитав, як там Мотря.

Я сказав, що Мотря сповнена незабутніх вражень від Італії. І від італійців. Гостинні люди. І до жінок шанобливо ставляться. Те, чого так бракує нашим чоловікам.

Емік сказав, що це не про нього. Що він із жінками – сама галантерейність і відвертість. У найкращому розумінні цих слів.

– І взагалі, – провадив Емік, – мені є в чому тобі зізнатися.

– Еміку, твої слова звучать так утаємничено. Невже ти хочеш сказати, що у тебе на серці гріх? Відпускаю тобі гріхи твої, сину мій.

– Я хотів тобі, як навігатору людських душ, зізнатися у тому, що завдяки твоїй поезії і книжкам, які ти мені дав почитати, я зрозумів, що простір жіночого тіла ніколи не може бути пройденим до кінця.

– Але прагнути цього треба, – порадив я.

Емік признався, що йому стало легше жити, бо головне – то не поховати себе живцем, як казав старик Хем.

24 липня, субота

Зайшов Назар у футболці з портретом Че Гевари, розпашілий, збентежений. Збирається їхати з десантом братчиків до Севастополя, передового рубежу української державності, відбивати у знахабнілих москалів маяки, а далі їхати на Керченський півострів і острів Тузла і там зробити «п'ятихвилинку ненависті», повернувшись до москальського краю спиною. Звав мене з собою, обіцяв навчити робити коктейль Молотова.

– Ти не уявляєш, – казав Назар, – коли жбурляєш коктейль Молотова, то наче фугу Баха слухаєш. Бах! Бах! Бах!

– Назаре, – спитав я, – а чого ти весь час із цим архаїчним коктейлем Молотова носишся? Нині ж є набагато ефективніші вибухові засоби, пластид там всілякий, нітрогліцерин, гексаген, тротил, щось на основі міндобрив тощо.

– Я традицій не зраджую, ти ж мене знаєш, – відрубав Назар. – Я тобі не депутат-перевертень з вулиці Грушевського. Я за ті цінності, що були випробувані часом. Прокидаймося, Дмитре, бо проспимо Україну, а з нею і все на світі. І нащадки наші нам цього не простять. Гуртуймося, бо ми славного роду. Пишаймося, бо ми кревні українці.

Я сказав, що у мене є свій коктейль, випробуваний часом, дістав почату «Вінницьку» і після другої чарки почитав Назарові свої ранні вірші про перше кохання.

Назар обізвав мене несвідомим сухостоєм і затягнув свою улюблену пісню, де весь час хтось подавав кулеметнику набої, не відступав у бою і гнав москалів за Волгу. А тоді спитав:

– Скажи, Дмитре, а у тебе є мрія? Така, щоб справжня, така, щоб мороз поза шкірою йшов, така, щоб не соромно потім було своїм онукам розповідати, що ти робив у 2004 році.

– Та є, Назаре, – мрійливо зітхнув я. – Я мріяв би у нас вдома відкрити елітний літературний салон, де у п'ятниці збиралось би вишукане коло ірпінської інтелігенції, бізнесмени, очільники райадміністрації, ти з Еміком. Щоб лилася легка джазова музика, товариство пригощалось шампанським і коньяком, фруктами, бутербродами і кавою. Щоб я читав свої вірші і продавав збірочки поезії. Це називається сейлз промоушнз і паблік рілейшнз. Хіба не прекрасна ідея? А як ще поетові заробляти? Помідори на базарі продавати?

– Ні, Дмитре, так не нада. Для мене поет – це завжди борець. Борітеся – поборете, заповідав нам великий Кобзар. І ти, Дмитре, не маєш права скочуватися у болото міщанської дрібнобуржуазної моралі. Не спаскудь себе примарою ситого безтурботного животіння, коли Україна підіймається з колін і їй потрібен і твій голос трибуна. Не стань заробітчанином духу. Не скурвись, чуєш, брате?

Тут і Емік нагодився і в пику Назару проспівав англійською «Задоволення» Джеггера-Річардса. Емік терпіти не може військово-патріотичного фольклору Назара, і пишається своїм пацифізмом та духом Вудстока. Назар терпіти не може безідейного киселю Еміка і його латаних американських джинсів.

Назар спитав, про що та пісня. Емік пояснив, що пісня колосальна, що словами це передати неможливо, її треба відчути шкірою.

– Давайте за Україну, – запропонував Назар, і ми всі стоячки випили за рідну неньку, за ясні зорі і тихі води.

– Давайте тепер за нас, – пожвавився Назар. – Бо ми, українці, того варті. Шануймося!

– А що не кажіть, – із вогником в очах переконував Назар, – а такої горілки, як у нас в Україні, ніде в світі нема. І такого сала, і таких вареників, і таких помідорів. А які в нас жінки! А росяні світанки! А досвітні серпанки! А лелеки в небі! А коропи в ставках! Давайте ще по одній за це. Щоб наша доля нас не цуралась. Будьмо, гей!