Читати книгу - "Варан"

повільно, в обох руках у неї були кошики з продуктами для хазяїна і ласощами для змійсих. Туга й Журба, що харчувались самою рибою, іноді як заохочення діставали солодке репсове печиво. * * *

– Я боялась, ти будеш із ним битись.

– Ще чого.

Ніла чистила великий закіптюжений казан. Тонкі руки по лікті були замазані сажею.

Варан патрав рибу.

– Коли я побачила вас удвох на дорозі, я подумала, що зараз сяду на дулу, Шуу потвердить. Хто він такий? Що тут вивіряє?

– Просто горні, – збрехав Варан.

– Та ні, – помовчавши, сказала Ніла. – Не просто… Щось у ньому є. Що – не второпаю.

– Як щодо весілля? – несподівано грубо спитав Варан.

Ніла зітхнула:

– А ти наверху зостанешся?

Він кинув чергову патрану рибину в коритце з червоною водою:

– Мене ніхто не кличе… І що мені тут робити? Тільки прислуговувати…

– Урветься від тебе кусень, коли будеш прислуговувати, – тихо сказала Ніла.

Варан випустив ніж:

– Не хочеш за мене заміж – так і скажи.

– Ти ще з батьком не розмовляв. Може, після всього він тобі не дозволить, – Ніла дивилася вбік. – А ти мені голову морочиш…

Варан піднявся й вийшов із печери.

Небо – останнє небо сезону – було білим від зірок. І в ньому колами плавала патрульна крилама.

Я люблю тебе – і буду за тебе битися…

Ні, не так.

Я люблю тебе – і битимуся за тебе, навіть коли ти мене вже розлюбила. Я битимуся за своє кохання, навіть коли в цій бійці доведеться тебе порішити…

Варан сплюнув під ноги.

Бридня.

* * *

Останніми з острова відійшли веслувальні човни. На них відпливали мешканці найближчих островів, що з’являлися на Кругле Ікло не стільки відпочити, скільки заробити.

На морі ходили, мінячись сивими боками, нурти. На небі вирували смерчі; дивлячись уранці на обрій, Варан міг нарахувати й п’ять, і сім, і дев’ять за раз.

Небо стало мерхлим, мов від утоми.

Хазяїн закрив для публіки «катання на серпантерах». Туга нервувалась, передчуваючи кінець сезону, ладнати з нею ставало все важче. Навіть Журба, завжди меланхолійна й лагідна, тепер дозволяла собі ощирятися й одного разу хапнула Варана за руку. Утім, охочих подивитись на «краєвиди підводних печер» уже кілька днів як не було. Сезон завершувався.

Хазяїн чесно виплатив Варанові зароблене – ні на грошик менше, але й не більше від обіцяного. Варан відніс гроші батькові.

– Я хочу оженитися, – сказав, дивлячись у підлогу.

– Наступного сезону, – сказав батько.

Не спитав, з ким. А може, давно знав. Не став дивуватися, з’ясовувати, сердиться. Просто сказав, повідомив легко й буденно: наступного сезону.

Варан пішов, не відповівши ні слова.

* * *

Він кожного дня пірнав у «каміннім саду». До останнього. Терпів Журбин зіпсутий характер, тягав їй печиво в рукаві, упрохував не скидати з сідла, не бити хвостом й не кусатись, тому що на човні дістатися «саду» не було ніякої змоги.

Вода що день, то все мутнішала.

Одного разу Варан потрапив у течію. Сам винен – треба було передбачити; він звик, що влітку вода в гроті спокійна, мов скло. Звикнув – і втратив пильність.

Його смикнуло, наче велетенською грубою рукою, і потягло під камінь. Зблиснуло й загасло світло; урятувало телепня тільки те, що довга вуздечка Журби, в останні дні схильної до втечі, була в ту мить намотана на зап’ясток. Змійсихи чують течії, як ніхто у світі; Журба попливла, обравши єдиний напрям, що порятував би її та норця. Вилізши, Варан довго кашляв і плювався, а потім від повені почуттів поцілував Журбу в холодну лускату морду, і змійсиха одразу ж почастувала його по нозі пекучим хвостом – щоб шанувався…

Більше Варан не насмілювався пірнати.

Сезон закінчувався. Усе добре й усе погане, що містять у собі течії, круговерті й зміни вітрів – усе це буде потім.

Розділ четвертий

Ковчег метляло й крутило. Море знову й знову, укотре, намагалось затопити потворну, незграбну на вигляд, важку посудину. Піддонці чіплялися за стіни й одне за одного. Когось нудило. Хтось спокійно спав.

Море було буре з білим, у клаптях піни, хворе огидне море. Воно видихалося з кожною хвилиною. Воно втрачало на силі, над ним збирались, мов риби над падлом, хмари.

Сестри, Лілька й Тоська, висіли на Варані обабіч. Вони поважчали за сезон. Скоро, мабуть, вони зрівняються з ним у зрості.

– Варасю… А правда, що ти одружитися хочеш?

– Хто сказав?!

– Долька сусідська… А що?

Хмари густішали. Верхівки острова не стало видно; камінний світ горні зостався там, де йому належить бути – наверху.

Над водою мало-помалу піднімались ослизлі, укриті намулом і водоростями дахи піддоння.

І пішов дощ.

* * *

Потопельників знайшлося менше, ніж минулого сезону – усього одинадцятеро. Трьох упізнали за наперед розісланими княжими розшуковими грамотами, обгорнули просмоленою шкурою й доправили наверх. Решту віддали, як належиться, морю.

Зняли сітки з полів. Донні піднялись навіть веселіше, ніж звичайно.

– Без репсу не залишимося, – задоволено казав батько.

Варан допомагав матері прибирати в домі. Іноді з-поміж бруду вдавалося знайти що-небудь насправді цінне – металеву прикрасу чи монету. Малята раділи, стрибали до стелі; Варан щоразу здригався, коли в купі сміття показувалась кольорова ганчірка.

Йому ввижалось райдужне сяйво.

Батько полагодив і вичистив водозбірні. Море мало-по-малу заспокоювалось, набуваючи звичного сірого кольору. Старий Макій узявся розвозити пошту на своїй педальній ляпалці. Материна сестра з Маленької писала, що староста рудокопів звелів поставити на березі нову пічку. І ніхто ніде не чув, щоб серед намулу чи вмирущих водоростей відшукалася справжня сотенна купюра – райдужна, новенька.

Повертались до дому дійні кричайки – деякі з приплодом. З’явилось молоко. Варан згадав смак сиру.

Налетіли ситухи – вони завжди налітають восени, збирають данину з оголеного суходолу. Варан із батьком ходили полювати, провели ніч на холодному камінні з арбалетами напохваті й кілька ситух підстрелили. З перемогою вертались додому – буде нова одежа, будуть бочки маринованого м’яса; на жаль, ситух не можна їсти інакше, як сильно промаринувавши. Смердять.

З раннього рана й до ночі вигулькувало багато нагальних справ. Ледве впорались із домом, полем і водозбірнями, взялися налагоджувати гвинт. Линви підгнили, довелось добувати нові; староста Карпо барив, велів підготувати транспорт якнайшвидше. Не спали ночами; нарешті, запустили гвинт на спробу, і Варан, піднявшись над хмарами, побачив світ горні після сезону – у жовтому листі зів’ялого шиполисту, в оголенім камінні, у засмічених розколинах.

Сонце палило нещадно. Довелось одразу ж надіти окуляри.

На пристані стояв причальник Лиско.