Читати книгу - "Варан"

Дивився мимо Варана. Цідив слова, мов крізь сито.

Так почалось міжсезоння.

* * *

Стояли тумани. Бродили по суходолу, з’їдаючи іноді половину селища. Висіли над морем, ковтаючи й випльовуючи рибальські човни. На носі кожного суденця бовталась у рамці металева рибка, носом завжди указувала на Маленьку, а правим плавцем – на Кругле Ікло.

Донні засіви піднялись до половини людського зросту.

Мати навчала Лільку й Тоську доїти кричалок. Дівчатка, квапливі й незграбні, діставали то кігтем по нозі, а то й дзьобом по лобі. Ремствували. Мати погрожувала навіть ременем.

Варан ходив колами, насідаючи на важіль, дивлячись у землю. Страшно уявити, скільки тисяч кіл він пройшов за своє життя, накручуючи пружину спускача. А скільки пройшов батько?!

Навколо пружини була витоптана кругла борозенка в землі. Іти було не так уже й тяжко, просто тоскно й нудно, що аж одуріти можна; іноді по декількох годинах невпинного ходіння по колу Варан засинав із розплющеними очима. Йому снились білі палаци, що здіймалися з води, дивні птахи на дерев’яних плотах, а іноді снилось, буцім він летить на криламі, і море – внизу…

Підніматись треба було щодня. Горні вимагали прісну воду. Піддонці потребували сушнику; гвинтом піднімали вологі водорості й принесені морем тріски дерева, розкладали на сушильнях під палючим сонцем. Потім обгортали просмоленою тканиною, і спускали вниз, і розподіляли під наглядом старости Карпа, і зовсім природно виходило, що половина всього палива потрапляла йому, старості, до сховища і в пічку…

Пружину гвинта накручували невпинно, і вдень і вночі. За наказом старости молоді чоловіки селища приходили по черзі крутити важіль, і, щоб не було так нудно, з’являлись великими компаніями. Теми для розмов були спільні, точніше, одна велика тема: хто як і скільки заробив у сезон.

Цього року було все як зазвичай, і – все інакше.

Приятелі цурались Варана. А може, йому здавалось, що цураються. У селищі теревенили, що він провів у В’язничній Кишці мало не півсезону. Йому, може, й самому так здавалось, але коли по правді – сидів він трохи більше тижня…

…І всі ці обережні розпитування з нудотно-співчутливими обличчями: ну як там? Злодіїв бачив? А душогубів?… І посмішка з розумінням. Захотів хлопак підзаробити побільше, це було й буде. Злодіям звісточку кинути, або увагу торгівця відвернути в потрібну мить, або ще деяка дрібна робітка, сама собою начеб і нестрашна, і незначна… Правда, зазвичай на таке йдуть зайшлі хлоп’ятка з навколишніх островів, та хоч би й з Маленької. Круглоіклівському піддонцю на пособництві попастись – велика рідкість, може, тому й відпустили…

Так або приблизно так уявляв собі Варан розмови односельців і не бажав не те що виправдовуватися – бачити нікого не хотів.

Сьогодні вранці батько на гвинті відійшов нагору. Помічників із селища до полудня не ждано; Варан ходив по колу одинцем самотнім.

Ніла залишилась наверху. Що вона там робить, як служить – Варан не думав. Життя горні в міжсезоння уявлялось йому безмежним ослоном у пишно обставленій печері. Горні сидять і витріщаються одне на одного. Іноді ходять у гості до сусідів, у розколину, прикрашену коштовним камінням. Іноді – дуже рідко – приймають посланців од Імператора; ті прибувають у крилатих повозках, закритих з усіх боків від пекучого сонця. На обличчях і чоловіки, і жінки носять вуалі – щоб не спалити шкіру, ненароком визирнувши з-під каменя. Звісно ж, князь і його прибічники проводять час найприємніше – до їхніх послуг музики й розповідачі історій… І ще вони читають книжки, яких в імператорській книгозбірні набереться, з розповідей, декілька десятків…

Стараючись не думати про Нілу, Варан згадував Імператорського мага Лер… як його там… який, схоже, нудьгує на Круглому Іклі. Щоб покарати його, чи що, заслали в таку глухомань?

Над головою Варана раптом закрутились, звились візерунком сірі хмари. Повертався гвинт. Варан застопорив важіль, мимохідь витер піт з лоба й приготувався зустрічати батька.

Кошик випав із хмар майже над самою землею. Іноді в такі хвилини вдавалось побачити краєчок неба – але не сьогодні. Лопаті гвинта, великі й малі, струсили налиплий туман. У хмарах зосталася ямка і стала швидко заростати рухливими сірими клубками. Кошик жорстко грякнувся в посадну подушку, збудовану з піску з зогнилими водоростями.

Батько на лиці був дуже спокійним і блідим, наче від болю.

– Тебе поранило? – швидко спитав Варан.

Батько заперечно махнув головою.

– Тоді що?

Батько вибрався з кошика. Витягнув порожні бурдюки.

Дощова вода стікала по його обличчю, мармурово-білому в обрамленні прилеглого чорного каптура.

– Тебе наверх кличуть, – сказав батько.

Лопаті гвинта, пам’ятаючи політ, ніяк не могли заспокоїтись. Краплинки дощу, звиклі до спокійного прямовисного лету, відносило набік неприродним у піддонні вітром.

– Кличуть, значить, піднімуся, – сказав Варан.

Батько покосився на нього і, тягнучи за собою бурдюки, побрів до водозбірень. Варан догнав його:

– А нащо? Що вони кажуть?

Батько, не дивлячись, похитав головою:

– Негайно наверх. От що вони кажуть. Сьогодні.

Варан силувано засміявся:

– Вони що, не розуміють, що гвинт…

– Пришлють по тебе, – сказав батько, відкриваючи заслінку водозбірні. – Пришлють… когось. Варту… Я от думаю – може…

Батько затнувся.

– Що? – тихо спитав Варан.

– Човен, – сказав батько, не дивлячись, як і перше. – Візьми човен… У тумані не знайдуть. Тікай кудись, хоч на Маленьку… Там, у копальнях, кажуть, можна сховатися… Хоч на все життя…

Варану поповз поза шкірою колючий морозець. Те, що казав батько, було з іншого життя. З маревного сну… Згадався втікач, про якого розповідала Ніла, – той, що жив у печерах навіть у сезон і, мабуть, бачив Шуу…

– Ти думаєш, я в чомусь винен?!

Батько глянув на нього, зморщився, як пустий бурдюк, знову відвів очі:

– Яка різниця… коли вони варту присилають…

– Таж мене відпустили!

– Відпустили… тому що куди ти подінешся? Вони знають, що зв’язаний ти, не втечеш… А тепер тумани.

– Що мені, усе життя в тумані сидіти?!

Батько похнюпився й відійшов, а Варан іще довго стояв, дивлячись, як біжить по ринві дощова вода.

* * *

На березі стояла, нервово переступаючи ногами, невелика сіра крилама. Малеча й дорослі з усього селища покидали справи й збіглись, і стали широким колом, не наважуючись наблизитись.

Крилама бридливо струшувала налиплі водорості з кігтистих пальців. Розпрямляла й складала жовті перетинки на лапах. Настовбурчувала пір’я, змахувала крилами, розсіваючи віяло бризок. Поряд, спиною до пташки, стояв горні в сріблисто-чорному панцері верхнього вартівника. Ждав чогось, склавши на грудях руки. Обличчя його закривала густа матер’яна сітка зі сталевими кілечками. Із-під сітки виривалася біла пара в такт