Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

на сцену, і Честер уже боронився від двох юнаків (на вигляд цілком пристойних клерків чи прикажчиків у чорних охайних костюмах), які намагалися зіпхнути його в оркестрову яму.

З тих, що сиділи поруч зі мною, мало хто лишився байдужий, жоден не всидів на місці. Здебільшого глядачі позривалися зі своїх місць і волали: «Боягузи!», «Звірі!», «Геть зрадників!», «Викиньте їх за двері!»

І що досі ніяк не вміщається мені в голові — я теж (про це мені потім розповіли, сама я нічого такого не пам'ятаю, та й, щиро кажучи, довго не йняла віри!) пронизливо верещала: «Боягузи!», і навіть: «Убийте їх!» Мабуть, ішлося про тих, які били Честера; як там не є, а він, аж ніяк не велет, був там один проти добрячої сотні.

Якби не ті ідіотські вигуки (принаймні так мені потім пояснювали) і якби я не вискочила на стільця, на мене ніхто б не звернув уваги; а після того мене зразу впізнали й з ревом вчепилися в мене. Не пам'ятаю, з чого все почалось і як скінчилося. Пригадую лише одне: я лечу сторч головою з стільця, і тіло моє рвуть на шматки сотні людських рук.

Наслідком було те, що на мені пошматували сукню, хтось ударив мене в обличчя й наставив під оком синця, виникла безглузда й безладна бійка, і я отямилась від того, що раптом зрозуміла: мене, загорнуту (не знаю, хто й коли це зробив) у якесь дуже колюче пальто з металевими гудзиками (то була шинеля), несуть довжелезним тьмяно освітленим коридором, минаючи маленькі столики. Несли мене втрьох: мій знайомий з Тарбітона, різник (з носа на пальто йому юшила кров), високий чоловік у синьому мундирі (моряк, то була його шинеля) і якийсь зовсім не знайомий мені юнак, дуже молодий і чудний на вигляд, з білявою розкішною чуприною і трохи витрішкуватими синіми очима, котрий без упину повторював, що все це — стид і соромота, і що досі він рішуче виступав проти бурів, а тепер так само рішуче піде воювати на їхньому боці. Я була сердита на всіх і на саму себе за нашу ідіотську поведінку (звичайно, найдужче я злостилась на Честера, бо ж він був усьому причина!) і мало не цитьнула на бідного хлопця, щоб перестав верзти казна-що, але, хвалити бога, вчасно стрималась, згадавши, що він же мій рятівник і взагалі, здається, славний парубійко.

Отак він і торочив, що йому соромно, аж доки мене посадили до карети «швидкої допомоги», яка, від'їхавши, зразу ж спинилась у якомусь глухому й темному провулку, де ми простояли, здалося мені, цілу вічність; нарешті дверцята розчинилися, і два полісмени втягли ноші, вкриті ковдрою. І не встигла я злякатися, що лежу поруч мертв'яка, як ми вже мчали учвал під гучне теленькання дзвоників.

У кареті було темно, але крізь віконечка ззаду й спереду вривалося світло вуличних ліхтарів. Раптом, у смерть мене перелякавши, мертв'як підвівся й скинув з себе ковдру.

І не встигла я гукнути кучера, як уже зрозуміла, що переді мною Честер (і хоч була страх люта на нього, уявіть собі, як я зраділа, побачивши його живого). Він не дав мені розтулити рота й гнівно вигукнув:

— Ця наволоч знущалася з тебе, Ніно!

— Як ти себе почуваєш, Честере? Боже, що вони з тобою зробили?!—(Одяг на ньому висів клоччям, але, дякуючи поліції, що встигла витягти його із зали, він не зазнав жодної подряпинки).

— Не про мене мова,— хвалити бога, ти жива!

І він опустився навколішки й мало не плакав од хвилювання, і аж ніяк не випадало тої миті сварити Честера. Якщо говорити відверто, ми обоє були в такому незвичному психічному стані, що, не змовляючись, почали сміятися над собою і над своїм зовнішнім виглядом. Ми наче сп'яніли, і все це якось незбагненно раптом зблизило нас. Але водночас десь у глибині душі сиділо в мені відчуття, що він підлаштував усе навмисно і тепер удаватиме з себе героя.

18

Ця лілмутська афера, як вони з Гулдом і розраховували, справді зробила Честера «помітною постаттю». Віднині він став відомим, і чимало людей почали поговорювати, що його місце у парламенті. Його тепер без кінця запрошували виступати на мітингах, і хоч такі скандали, як лілмутський, більше не повторювалися, поліція щоразу була насторожі. Коли Честер виступав, його нерідко перебивали, виникали бійки, на вулицях навздогін йому свистіли. А лондонські газети писали, що «містер Німмо дав свою звичну виставу й повторив усі свої найзлостивіші напади на нашу армію, яку доля піддає нині таким важким випробуванням».

Ці гострі вихватки газет були Честерові особливо неприємні. Він читав їх мені вголос і казав: якщо «вони» гадають, ніби можуть «примусити його замовкнути», то дуже й дуже помиляються.

Нерідко такі відгуки зачитувалися на наших бурхливих, як називала їх тітонька Леттер, «честерівських асамблеях»,— тобто зібраннях Честерових прихильників — місцевих діячів та голів комітетів, які з'їжджалися до нас в Орчард. Що лютіше лаяли Честера в пресі, то більше втішалася,— принаймні так мені здавалося,— ця публіка: усі вони на кожному кроці згадували Лілмут, який зробив Честерові ім'я.

Зрозумійте мене вірно, я не вважаю, ніби вони відверто визнавали, що їм вигідно провокувати людей на зло й насильство чи навіть штовхати на злочин. Певна річ, нічого такого в них і на думці не було. Але саме в ту пору серед цього «політичного» оточення в мені народилося й зміцніло дивовижно-страхітливе відчуття, до якого я потім помалу звикла (хоч воно від цього й не стало менш страхітливим),— ніби я живу у світі, де нема нічого сталого, ніби вдень і вночі борсаюсь в океані якихось марев,— на хвилях слів: інтриг, честолюбних розрахунків та сподівань, де навіть не скажеш з певністю, що цей ось задум — чисто егоїстичний, або й навіть небезпечний для інших, а той — просто облуда,— бо всі вони так чи інакше пов'язані з чимось іншим, чого відразу й не збагнеш. У кожній брехні була своя часточка правди (приміром, ота Честерова віра в класову солідарність), а будь-який егоїстичний розрахунок (скажімо, Гулдів план зчинити в Лілмуті оту бучу) було