Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

але подумав, що Сашо може бути не сам, і поблажливо посміхнувся:

— Ну?

— Ну? — вишкірився Сашо. — Щоб і ноги твоєї більше не було біля цих дівчат! Чув?

— Ти дивись! — вже не так визивно відповів франт. — Що вони тобі, коханки?!

— Це не твоє діло! Давай! Котися звідси!

Франт хотів його вдарити, але в цю мить Сашо перелякано оглянувся назад. Той подумав, що Сашо хоче свиснути своїй компанії, плюнув презирливо й пішов за своїм товаришем.

Перелякані до нестями, Доменіка і Марія стояли осторонь. Коли обидва франти зникли, Сашо підійшов до дівчат, гордий і схвильований пригодою. Доменіка не зводила з нього очей. Він зніяковів.

— Браво, — не дуже охоче похвалила його Марія. — Ніяк від них відчепитись не можем…

Сашо почав заспокоюватись.

— Нехай би тільки вдарив, я б його… Нехай. Я йому іншим разом так всиплю, що й… — і раптом замовк, засоромившись своєї грубої мови.

— Давайте пройдемось, — тактовно запропонувала Марія.

Пішли. Марія йшла посередині, Сашо й Доменіка по боках. Мовчали. Сашо був невимовно щасливий. Але думка, що оті можуть напасти ззаду, весь час хвилювала хлопця, і він не міг зосередитись, щоб вести якусь розмову. Це дуже безглуздо — прогулюватись і мовчати. Всім стає зрозуміло, що ти хвилюєшся, що ти пень і що тут не все гаразд. Дуже неприємно! Ще й ця Марія, чого вона мовчить? Чому не скаже нічого? Як коли, так прямо млинок, а тепер…

Вийшли майже на околицю містечка. Марія промовила:

— Ось хата діда Ставра!

Сашо побачив голі, обгорілі стіни. Згоріли тільки дах та двері. Сама хатка була з цегли.

Почервонівши від хвилювання, Доменіка запитала:

— Де ви пропадаєте? — Вона хотіла сказати, що вчора ввечері його виглядала на вулиці, але посоромилась.

— Пропадаємо… — неуважно буркнув Сашо. — М-м-м… Переїхали на нову квартиру…

— Куди? — пожвавішала Марія. Вона жалкувала, що Сашо прогнав франтів.

— На дачу. На віллу «Райна».

— Яка ж це? — запитала Марія.

— Чепкова.

— А-а, дача Чепкова. Знаю.

— Як це вам її дали? — здивувалась Доменіка.

Сашо гордовито відповів:

— А яке вони мали право не дати!

— А там гарно? — знову запитала Доменіка.

— Прекрасно! Приходьте до нас у гості… — і прикусив язика: «Що я мелю! Колка їх вижене!»

Але запрошення вже було зроблено, і від нього не відмовишся.

— А Колка не сердитиметься? — лукаво закинула Марія.

Сашо запнувся.

— М-м-м… Це правда… Він щось не те…

— Мабуть, через мене… — промовила Доменіка й нахмурилась.

Хлопець і не помітив, коли перейшов на її бік:

— Не сердьтесь, він не такий уже й поганий… Просто були причини, та через те… — ледве не проговорився він, але вчасно замовк, щоб не образити її ще дужче.

— Хтозна… — промовила Доменіка. — Всі мене ненавидять, — і заплакала.

Сашо страшенно розізлився на Колку. На тобі: Доменіка плаче через його дурощі. Хіба ж так можна? Вона ж дівчина… Хіба вона в чому винна?

— Не плач… — шепнув він тихо й ніжно. — Все буде гаразд…

Що мало бути гаразд — Сашо й сам не знав, але він чув, як ці самі слова говорив батько, коли мати починала плакати. Доменіка глянула на нього своїми заплаканими, але прекрасними очима, і Сашо від радощів не знав куди подітись.

— Маре, — сказав він, щоб не зрадити своїх почуттів, — може, підемо в кіно?

Але Марії не було й сліду. Вона кудись зникла. Сашо й Доменіка залишилися вдвох, одне проти одного, розгублені й збентежені, як ніколи, обмінювались крадькома поглядами. Сашо не знав, що зробити, бо відчував, що люди біля них затримуються й багатозначно посміхаються. А крім того, близькість Доменіки його лякала, і він відчував, що не може зрушити з місця.

— Хочеш, я тебе проведу? — промовив він нарешті тремтячим голосом, задихаючись від хвилювання.

Доменіка пішла вперед. У натовпі штовхали, але вони цього не відчували, розгублені, самі не свої від щастя. Вийшовши нарешті з натовпу, пішли косою. Повіяло холодним вітерцем і солодкуватим запахом гнилих водоростей та устриць. Обабіч тихо плескалось море, ніби то було й не море, а річка. Вечірня заграва, схожа на величезне віяло з павиного пір'я, палала над дюнами. Було невимовно красиво.

— Може, посидимо трохи? — промовив він засмаглими губами.

Вони довго сиділи на широкому кам'яному мурі, що, мов стіна фортеці, відгороджував перешийок від моря. Дивилися на рожевий захід, на море, яке весь час міняло свій колір, переглядались крадькома, мовчали й думали про одне й те ж, але не знаходили в собі сили сказати про це. Почало сутеніти. Непомітно смеркло.

Сашо мовчки провів Доменіку до високих старовинних воріт. Вони грюкнули, зачинившись за дівчиною. Хлопець постояв, неначе приголомшений, потім усміхнувся й повільно пішов попід муром, сп'янілий від щастя. Зупинившись, він підвівся навшпиньки й заглянув у двір. Нічого не побачив. Було дуже темно. Він знову пішов. Раптом проти нього хтось вискочив. Доменіка!

— Що з тобою? — тривожно запитав він.

— Нічого…

— Чого ти плачеш?

— Ти не знаєш… Ти не знаєш…

— Що? — ніжним і благаючим голосом запитав він.

— Нічого…

— Що? — запитав він ще ніжніше.

— Я щаслива… — вимовила швидко й задихано дівчина і зникла в темряві за парканом. Тут мур був зруйнований. Саме на розі.

— Доменіко! — здавленим голосом гукнув Сашо, але її вже не було.

Він знесилений сів на землю, обперся спиною об огорожу й просидів так, аж доки не зійшов місяць.

Сашо ввійшов у освітлений вестибюль. Грало радіо. Але хлопців не було.