Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

мене, дурника, по лобі й дали якесь наступне завдання.

— Ще сьогодні ти стверджував, що час — це суб’єктивне й абстрактне поняття, — нагадав Док.

От причепився!

— Факти вплинули на мою думку, — ледь роздратовано пояснив я, — вам це не подобається?

— Простота сприйняття, — повідомив Жарох бороданю, кивнувши на мене, — одна з найнеобхідніших якостей для роботи.

Бородань покивав у відповідь.

— Ми тут про мене говоримо чи про справу? — не втримався я. Здається, світ знову переходив на мою орбіту, і це починало дратувати. Вищий ступінь егоїзму — дратуватися, коли навколо тебе обертається світ…

— Про справу, — м’яко посміхнувся мені Док, знову відкинув патли й устромив у зуби цигарку. Це в нього означало кінець розмові.

Високе керівництво перезирнулося. Здається, вони не знали, з чого починати. Чи не встигли вирішити між собою, що мені можна чути, а що — ні.

«Та чого ви, хлопці? — хотілося сказати мені. — Чого соромитеся? Давайте вже, кажіть усе. Я вже знаю стільки ваших брудних таємниць, що ще одна аж ніяк не змінить мого ставлення до вас, шановні шефи. Та яке там ставлення?

Так, ви моральні потвори з прогресуючою параноєю, я це з дитинства знаю… Але — яке там ставлення? В мене все одно немає нікого, крім вас. І ви пречудово це знаєте. Батьків не обирають, хлопці, а ви — всі ви — як не крути, мої батьки.

Напевно, навіть ти, невідомий бороданю, ти також брав участь у моєму створенні, хоч не особисту, але брав… Тож — до біса сором’язливість, хлопці. Не я вас обрав, але мені з вами жити. І воювати на вашому боці…»

Мій пафосний внутрішній монолог, як і паузу, що затягнулася, обірвав Жарох.

— Тебе тут взагалі не має бути, — повідомив він мені (ага, подумки всміхнувся я, «вас тут не стояло»), — та нам довелося запросити тебе, аби ти припинив свої вибрики та взявся до справи. Твоє завдання — мовчки прослухати все, про що ми тут теревенимо, й повірити в реальність того, що відбувається. Бо, хочеш ти цього чи ні, але тобі з цим працювати. А не гаяти час на пустопорожні параноїдальні здогадки.

Ого! Повірити! Таких завдань мені ще не ставили. Ще ніхто й ніколи не наказував мені починати у щось вірити…

Що ж, усе колись трапляється вперше. А про параною — це він загнув. Не йому тут розпинатися про параною. Адже, якби сам на неї не страждав, увів би мене в курс справи на самому початку. Так ні, треба було зашифруватися, треба було пхнути мені під носа волохату потвору, а далі — роби, Джокере, що знаєш. І лише коли ситуація дійшла до останньої межі абсурду, коли я ледь не поліз на стіну від відчаю, коли майже почав кидатися на людей, мій любий шеф спромігся таки пересилити свою психічну хворобу, помножену на роки служби на благо батьківщини.

Доки я сердився на Жароха, вони повернулися до дискусії, яку я перервав своєю появою декілька хвилин тому. І дискусія, треба відзначити, була цікавою. Ніколи ще не бачив обличчя моїх шефів, коли вони не могли щось узгодити між собою. Раніше вони завжди поставали переді мною всі разом — упевненим монолітом, злагодженим механізмом, однодумцями й соратниками в усьому, що стосується справи.

Тепер же корпоративний дух кудись зник. Вони сперечалися. Вони майже сварилися. Здавалося, ще трохи — й полізуть одне на одного з кулаками, пістолетами та давніми особистими образами.

Спокій зберігав лише бородань. Він мовчав, намагаючись уважно вислухати всі думки й аргументи. А це було нелегко — шефи перебивали одне одного на півслові, говорили хором, хрипіли, шипіли й бризкали слиною.

Найактивнішим був Док. Кудись поділася його лагідність і м’якість — пухнастий кіт перетворився на тигра. Він навіть ходив кімнатою, як тигр по клітці, та ледь не гарчав.

Він хотів залишити дівчинку собі. Завезти у Санаторій та почати роботу над нею.

— Доки ще не пізно! — казав він. — Зрозумійте: кожна секунда віддаляє її від нас! Ще трохи — і ми не зможемо контролювати її!

— А чому ти впевнений, що зараз можемо? — цікавився Жарох. Він з крісла не підіймався, але його напругу видавали руки — вони постійно перебували в русі. Якщо Жарох не жестикулював, доводячи свою правоту, то набивав люльку, якщо не набивав люльку, то витрушував її.

— Чому ти впевнений, що зараз можемо? — цікавився Жарох. — Ти ж навіть не знаєш, ким вона є зараз! Ми навіть не намалювали мінімальний психологічний портрет! Дай їм доробити свою справу!

— Який, до біса, портрет?! — стукав важким кулаком себе по коліну Нестор. — Ви що?! Прийдіть до тями! Портрети ми з людей малюємо! Вона що — людина?!

— Людина! — заступався за малу Док. — Просто інша!

— Ти бачив, як її народжувала жінка? Ти бачив, звідкіля вона взялася? Звідкіля всі вони взялися? Їх же просто підсунули нам!

— Хто? — в’їдливо цікавився Жарох. — Прибульці?

— А якщо й прибульці!

— Та припиніть же! — гарчав Док. — Які, в біса, прибульці?! Людина вона! Просто не схожа на нас! Можливо, це взагалі новий етап еволюції!

— Тоді нам тим більше потрібно її прибрати! — нервувався Нестор. — Адже нові види знищують старі, а ми, виходить, старий вид! Я не хочу, аби мене знищувала якась малолітка!

— З ними можна співпрацювати! — ледь не стогнав Док, який аж почервонів від такої жвавої бесіди.

От зараз як схопить у тебе серце, весело думав я, як впадеш ти на підлогу… Може, хоч тоді до тебе дійде, що ти — смертний, що ти — не всесильний, що ти — не бог…

Може, до всіх