Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як? — цікавився Нестор. — Як, поясни мені? Ти зможеш контролювати її? Ти зможеш бути для неї авторитетом?
— Те ж саме ти і про проект «Джокер» колись казав! — нагадував Жарох. — Пам’ятаєш — «діти-індиго, жодних авторитетів, жодних правил, надрозумні, надактивні, вони нас не слухатимуть і взагалі повбивають»! Пам’ятаєш? І що? Бачиш — працюємо! Нормально працюємо!
— Це — інше! — кричав Нестор. — Вони хоч людьми були! А ці… Їх навіть собаки бояться! Бо відчувають! А ми чомусь до своїх інстинктів не прислухаємось!
Ці? Їх? То таких, як наша Аня, і справді було декілька… І з жодним з них вони не встановили контакту…
— Чого тут сперечатися? — питав Док, дещо заспокоюючись. — Давайте її мені. Там і тести всі проведемо, а як щось піде не так — і вбити буде легше.
— А ти впевнений? — цікавився Жарох. — Ти впевнений, що легше? Впевнений, що її взагалі можна вбити?
— То давайте перевіримо! — сплескував долонями Нестор. — От давайте візьмемо й спробуємо вбити! Якщо вийде — будемо знати, як їх убивати. І розітнемо, подивимося, яке воно там усередині…
Ага… І жодного з них досі не вдалося вбити. Принаймні не вдалося отримати труп для розтину.
Справа ставала все цікавішою. Розгубленість поступово перетворювалася на азарт. Я вже сприймав об’єкт як серйозну мішень, я вже був готовий до наказу «ліквідувати», до бойових дій, до нормальної роботи, за якою, як виявилося, встиг скучити набагато сильніше, ніж здавалося кілька днів тому.
А вони все кричали. Все сперечалися.
— Авторитет! — кричав Нестор. — Контроль! Джокера не змогли б контролювати нормальні люди! Тільки ми! А цим і нас буде замало! Вони ж узагалі з людьми не спілкуються! Їм це нецікаво! Не-ці-ка-во!
— Чому ж? — дивувався Док. — Вони розмовляють…
— Лише тоді, коли в цьому є потреба, — зазначав Жарох, — життєва необхідність. Але їм і справді нецікаво спілкуватися заради спілкування!
— От! — тицяв у нього пальцем Нестор, радіючи несподіваній підтримці. — Вірно! От і Джокер скаже — вона не говорила з ним! Їй було нецікаво!
— З Максом говорила, — спробував подати репліку я.
Але від мене відмахнулися.
— То з Максом, — ледь чутно буркнув Док.
Посмішка тріумфатора ледь не з’явилася на моєму обличчі. То я був правий. Господи, як же це чудово — відчувати, що я був правий!
Макса вони встигли взяти на короткий ланцюжок, а її — ні. І це — єдина відмінність між ними. Він — не просто дитина-індиго. Він — із тих, нових, страшних. Єдиний, кого підхопили з дитинства, кого встигли навернути у свою віру. І вбити його зараз шкода, аби розчленувати й подивитися, що там усередині… І службові повноваження він має право перевищувати — нехай лише й надалі залишається на цьому короткому ланцюжку…
З іншого боку — дивно в них усе виходить. Якщо ситуація настільки критична, Макса треба досліджувати. Живого чи мертвого. І якнайшвидше. Чому вони не чіпають його?
Невже робота, яку він виконує для Контори, настільки серйозна? Можливо… І дуже можливо, що замінити його в разі ліквідації просто не буде кому… Чому ж тоді Док, який так воліє отримати Аню для своїх дослідів, не наводить аргументів про успішні досліди з Максом? Чи вони були не надто успішними? І як бути з заявою про прибульців? Адже Макс не з дитбудинку… Його не могли підкинути. Його народила мати — людина, жінка, звичайна людська жінка… То він — не з них? Я знову почав плутатися.
На якусь мить щось блимнуло в думках. Здогадка, яка водночас пояснювала все це й була дуже простою. Надто простою. Я загубив її. Не встиг вчасно зловити й загубив.
Прокрутити всю цю розмову в голові ще раз, поставив собі завдання я, прокрутити, наново знайти, впіймати за хвоста та витягнути на світло цю здогадку.
Шефи, здається, нарешті видихалися. Заспокоїлися, помовчали.
— Я схиляюся до пропозиції Нестора, — нарешті сказав Жарох. — Думаю, ліквідація — найкращий вихід…
— Ні! — різко перервав його Док. — Ні! Я категорично проти. Я хочу дослідити її. Я візьму відповідальність на себе. Всю відповідальність.
Він обернувся до бороданя й повідомив:
— Вона потрібна мені.
— Навіщо? — нарешті озвався зі свого кутка бородань.
— Невже неясно? Нам треба співпрацювати з ними. Співпрацювати, а не знищувати!
Вперше в житті я відчув до Дока щось підозріло схоже на симпатію. Я навіть зрозумів, чому він так лагідно всміхався до мене сьогодні — він знав, що вони будуть проти, а я можу стати союзником. Він був непоганим психологом, наш Док. І річ була, звісно, не в симпатіях чи антипатіях до дівчинки.
Річ була у сприйнятті її як нового фрагмента реальності.
Так, Макс був правий, світ не обертався навколо мене. Та, що найцікавіше, світ не обертався вже й навколо моїх шефів. І вони почали усвідомлювати це. Тільки змиритися з цим фактом їм було важко. Тому й бігали вони, тому й сперечалися, бризкаючи слиною й забувши про мою присутність. І лише Док, учений, розумник, експериментатор, був зацікавлений цим явищем. Не наляканий — зацікавлений. Інші — боялися.
До криків, до істерик, до нервового виснаження. Світ ішов на них війною. Не країни, не люди, не уряди, не армії — увесь світ. Адже все, що не оберталося навколо моїх шефів, вони вважали потенційною загрозою по факту. І ця війна ще не почалася. Світ лише готувався до неї — він створював своїх джокерів. Принаймні саме так вони бачили наш об’єкт. Усі, крім Дока.
Що бачив я? Я бачив, що вони постарішали. Я бачив, що вони знають, що постарішали, але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звірі, Назар Крук», після закриття браузера.