Читати книгу - "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"

вкрали вночі якусь із них ті пройдисвіти?». Пройдисвіти — це або борсук, пацюк, сусідський собака, або навіть сам сусіда.

А як доїти корову, знаєте? Теж маєте знати. Увечері, коли корова повернеться додому, а якщо не повернеться, то ви відшукаєте її і повернете, бабуся або батько беруть відро для молока, і я супроводжую їх до хліва, що зветься ахорі. Там майстерності замало, справа вимагає великої майстерності. По-перше, в хліві темно, і якщо щось біліє, то це молоко. По-друге, треба до вимені так торкатися, щоб корові не було боляче і не відповіла вона за цей біль копитом. Тому я стою назовні. Чую лише шум молока. І якщо на небі місяць, здається, що він дає молоко. Великий, наповнений незбагненною радістю місяць.

* * *

Завтра, шостого травня, день народження мого батька. Мені загалом важко сприймати смерть. Тим паче таку. Скільки не писав би і не аналізував, все одно, забуваю. Це звичайне явище, апробоване, людське. І про її, маю на увазі смерть, існування і не існування померлого яскраво і шокуюче свідчать побутові історії. Ось і тепер: щойно я підріс, він не купував собі новий одяг, казав, що носитиме мій старий. Це буде приємніше. Перед від’їздом до Іспанії, складаючи одяг, я інстинктивно відклав штани і сорочки, і тоді я побачив смерть і її цинічну посмішку. Такі нагадування — найжорстокіші й найдошкульніші. Найдошкульніші і непереможні.

* * *

Це було два роки тому. Уночі ми з батьком піднялися до літнього дому в Суребі. Повечеряли. Потім сіли і з балкона дослухалися до дзюркотіння річки. Світлячків не бачили. Вдивлялися в темряву і не знаходили. «Мабуть, переселилися в інші краї, сказав батько». — «Куди?» — запитав я. Батько не знав. А тепер знає. Колись і я знатиму. І ти знатимеш. Світлячки то тут живуть, то там.

Тепер я сам в озургетському домі, мати повертається сьогодні. Я захопився було чимось і геть забув, що треба випустити курей. Про це нагадав крик півня, і я так долетів до курника, ніби запізнювався на останній рейс літака чи на якісь важливі перемовини. Мої брати і сестри, цей, а до нього і чимало інших прикладів, ще більше зміцнили мою віру, що будь-яка радість, страх чи подібні речі — умовні, їхні масштаби не зміняються, зміняються лише контексти.

Людина переймається болем тих місцевостей, де сама перебуває: чи то у в’язниці, чи в тропічних джунглях, чи іде вона через натанебські лани до моря, чи мчить кабріолетом уздовж каліфорнійського узбережжя. Тому в потойбічному житті ми, мабуть, чекаємо на більшу радість чи ще більше страждання, бо на землі їхні межі окреслені.

* * *

Добридень, тату! Ти був надзвичайно скромним і працелюбним з-поміж усіх людей, яких я знав. Любив самотність. Тому гадаю, що там лежати тобі важко. Бо навколо багато людей. Твоє місце не там. Настало літо, і в ліщиннику трава дивується, що тебе нема. Й сам дивуюся, як ти, такий хворий, зміг зібрати і привезти стільки ліщини, яку й досі не продано. І якщо я її навіть і продам, то що робити з тими шаленими грошима, з найбільшими і найважчими грошима у світі! Мабуть, пам’ятаєш, як ти вечорами розповідав мені свої сновидіння й виводив мене на цвинтар власних нездійснених мрій. Ти хотів побачити Всесвіт, але вистачило двох автобусів, щоб провести тебе до межі. Тому віднині, куди не піду, візьму твою маленьку світлинку, і через неї дам тобі подивитися на інші села і міста. Хіба я не знаю напам’ять ті фрази, що мені скажуть: «який сенс обманювати себе, він все одно нічого не побачить, нічого не відчує, бо все, що має форму, рано чи пізно розвалиться і зникне». Знаю, та мені здається, що життя — то більше відчуття, ніж знання. І оскільки Всесвіт — це наше уявлення про нього, все буде так, як ми уявимо. Тому ти живий. Піднімайся і крокуй зі мною новими шляхами, Тату!

Післямова до Книги другої

«Квітень — безжальний місяць. Він — призвідник того, що на мертвій землі цвіте бузок».

Але до квітня — березень. Місяць помилок снігу на небі і квітів на землі, місяць до кінця не вимовлених слів. Це час, коли від котячих криків починають боліти зуби, коли шукають і знаходять корів, шукають — і не знаходять. Час перестиглої хурми, коли ти її їси, й у тебе склеюються пальці. Час, коли можна винести з підвалу мандарини і розігріти їх на печі, коли пора принести з горища виноградний компот і підігріти його на тій же печі. Час випробувати щілини парканів, на яких написано «Курей не тягати, тут злий пес!». Час ріллі і голосних розмов. Час, коли дні подовжуються, а печалі зменшуються. Час сказати сміливі слова, повертаючись зі школи: «Дозволь, я понесу твою сумку?».

Березень. А за ним квітень. «Квітень, безжальний місяць, призвідник того, що на мертвій землі цвіте бузок».

Я народився 10 квітня, трохи раніше, ніж мене чекали. Мій батько спав і раптом розреготався вві сні. Мама злякалася, і незабаром народився я. Після того випадку тато більше не реготав. Він взагалі рідко сміявся. А якщо і сміявся, то над тими казками, які ми читали з ним разом.

Усе життя батько шкодував про дві речі: про те, що не став чемпіоном світу з шахів і що в шістнадцять років із гвинтівки «геко» убив сову. Про останній випадок він розповідав мені зі сльозами на очах. Казав, що спочатку зрадів і кинувся до здобичі. Підбіг. Подивився на неї. А вона сказала йому поглядом: «Я летіла до своїх дітей!». Як вважав мій батько, більшого гріха не існує на цьому світі. Отже, мені здається, коли тато помирав, ця сова прилетіла до нього і сказала: «Летімо зі мною!». Батько злякався, та вона не мала страхітливого вигляду. І повторювала: «Летімо зі мною, я пробачила тобі». І тоді батько сів на сову, і вони полетіли, пташка і мій батько.

А ви мені кажете: ти ж знаєш, Гіоргі, смерть — це глуха і темна кімната. Смерть — це зникнення. Чи знаю я це? Можливо. Та я знаю і те, що, вигадуючи, людина залишається людиною. Інакше вона стає схожою на твердолобу бактерію. Твердолобу, але не в своїй уразливості. Для чого нам ця твердолобість, ця впертість, якщо в нас є розум і ми можемо придумувати щось гарне? Доти, поки не «зафіксовано летальний результат». Обманемося самі й обдуримо інших. Можливо, саме завдяки цій омані