Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

приходь на весiлля, буцiмто нiчого i не було.

Олексий (тяжко вздохнув). Ой паньматко, паньматко! Ти мене такими рiчами мов гарячою шиною у серце шпигаєш! Щоб я на весiлля прийшов? Не хочу, не хочу!.. Не можу iз собою зовладати, бо любов, як сон: нi заїси, нi зап’єш, коли кого нападе. Коли ж нема у вас жалю, пiду прямо до свого барина, упаду у ноги i проситиму, щоб вiддали у салдати, та й пiду на край свiта, у Туреччину, де дядько був.

Уляна (плачет). Тогдi, мамо, тiльки ти мене i бачила!

ДУЭТ

Уляна.

Матусенько рiднесенька!

Зозуленька милесенька!

О що ж оце менi ти робиш?

За що мене нещасну топиш?

Олексий.

Не пий ти нашiй кровi!

Не розривай щирої любовi!

Худобу всю мою озьми,

Без неї щасливi будем ми!

(Вместе.)

Нема бiди,

Нема нужди,

Де щира любов.

Дасть i радость,

Дасть i щастя

Нам вiрна любов!

Олексий. Чи вмiє дурень же любити?

Уляна. Порадоньку вiн дасть яку?

Олексий. Тiльки знай, що будеш сльози лити!

Уляна. Не буде щастя на моїм вiку!

Олексий.

Ой згляньте на мою бiду!

Улясю за мене вiддайте,

Коли ж не вiддасте, то знайте,

Я за очима свiт пiду!

Уляна

Ой згляньте на мою бiду!

За милого мене вiддайте;

Коли ж не вiддасте, то знайте,

Усюди смерть собi знайду!

(Вместе.)

Мене з тобою розлучають!

Нехай собi вони се знають:

Уляна. Усюди смерть собi знайду!

Олексий. Я за очима свiт пiду!

Обнимаются. Одарка в стороне плачет.

Одарка (подошед к Уляне, ласкает ее). Годi ж, Улясю, годi, моя доненько! Не розривай мого, серця! Iди у хату та вбирайся; вечiр близенько, скоро старости прийдуть.

Олексий. Тривай, паньматко! Поки ще Уляна не заручилась, поки ще менi не грiх назвати її своєю, нехай ми попрощаємось, як довг велить. (Подошед к Уляне, говорит с горестью и сквозь слезы.)Улясю! серденько, рибонько! Бачить Бог, як тяжко менi на душi!.. Не можу тобi розказати, як надривається моє серце!.. Прощай… Улясю! (Плачет, и Уляна горько рыдает.)Прощай, моя зiрочко!.. Нехай… тобi Бог помога!.. Казав би я тобi — не забувай мене, так закон не велить; ти довжна любить i шанувать, кого тобi Бог дасть. А об менi… i не спом’яни!.. Знаю; як ти мене любила, та знатиму, яково буде твоєму серцю жити з нелюбом. Не горюй, Уляно, та не вбивайся!.. Нехай я один за нас за двох буду горе пити!.. Нехай я один буду страждати!.. Коли ж почуєш, що була вiйна, то й знай, що мене перша куля зведе з свiту… Заплач нишком, та й… як собi хочеш. (Тихо плачет и хочет ее оставить.)

Уляна (обняв, удерживает его). Олексiечку! мiй лебедику, мiй соколику! На кого ж ти мене покидаєш?.. Чи так же я тебе любила, щоб пережила розлучення з тобою?.. Ще ти не далеко зайдеш вiд Харкова, а мене приньме сира земля! Дойде сяя вiсточка до тебе, мiй Олексiєчку! — не журись, поплач трошки, вiдпоминай ту, що тебе щиро до смертi любила, та i надiйсь, що Бог нас зведе на тiм свiтi докупоньки. Прощай, Олексiєчку, прощай!.. була твоя i буду твоєю! (Обняв его в последний раз, утирает слезы и подходит к матери, с твердостью.)Ходiм, мамо; робiть зо мною, що хочете; уже я не тутешня!.. (Скоро уходит.)

Одарка (во все время горько плакавшая). Свiта не бачу за горючими слiзоньками!.. Я ж кажу: коли б менi не Кандзюбова худоба, то я б i не подумала за того стидкого та бридкого Стецька вiддати таке золото, як моя Уляна; та ба! (Уходит.)

Олексий (в горести задумался). Усе то грошi, усе то грошi! Таки куди не подивись, усе вони на свiтi орудують! З грiшми, що не задумай, так усе i уродиться! З грiшми, хоч лежiнь, кажуть трудящий; з грiшми дурня, невiгласа, i почитують i шанують лучче, чим доброго, розумного i роботящого. З грiшми можна i бездiльничать i других обдирать, та ще замiсть щоб такого у Сибiр, так такому ще i кланяються. Та чого тут далеко ходити? З грiшми от і Стецько шанується, мов чоловiк; а вiн, по правдi сказавши… що вiн? — Стецько!

Явление седьмое

Олексий и Стецько.

Стецько (за кулисами еще отзывается). Га! Чого? Ось-ось де я! (Выходит, едва идя от усталости, и пыхтит.)Ге! ге!.. ге!.. Бодай тебе заво… ге! заводила лихоманка, як вiн мене за… ге!.. завiв! Одно те, що насилу дiйшов, а тут ще i не потрапив, замiсть Харкова та учистив аж у Григорiвку. Було б тобi сватання! З якого б чорта рушники давати, якби я не прийшов? Ще ж i додому швандяти не близько!

Олексий (в сторону). I ще з сим дурнем нiчого i не зробиш! Заслав було його, так-таки вернувся. (Стецьку.)Чого ж ти вернувся? Де ти дiв свого тестя?

Стецько. А щоб вiн злиз! Знаєш: як пiшли ми, та усе iдемо, усе iдемо… а вiн поспiша, аж сопе, та усе поспiша; а далi став тюпати пiдбiгцем; а там вже — даром що старий — став i пiдплигувати, неначе панський пристяжний; а я за ним тюпаю, усе тюпаю… та не дожену. От як бачу, що не дожену, гукнув, щоб вернувсь та узяв грошi, бо за що вiн питиме? Кинув йому зо жменю, та як потяг назад, та й не потрапив, та аж у Григорiвку просунувся, а вiдтiля вже сюди; та так утомивсь, що неначе у хрещика гравсь. — А ти чого так посупивсь, мов той кiт, що мишу упустив? Але не слуха, що йому i кажеш…

Олексий (все не слушая его). Пiду тепер до дядька-салдата. Не хочу нiякої поради. Нехай вчить муштри; iду охотою у салдати… (Скоро уходит.)

Стецько (один). Ану, Стецько, чи вже спочив? Ходiм, голубчику, ще до батька; може, вiн досi сердиться, що я не йду. Прийду та обую шкаповi чобети з пiдковами, одягну нову свиту… та й мудра ж! Ходiм!.. Та не близько ж iти! Аж ген-ген! I не видно вiдсiля!.. (Поет.)

Оцей свiт,

Такий свiт,

Який собi довгий!

Цiлий день проходиш,

Кiнця не знаходиш!

Коли б вiн,

Коли б вiн

Та був коротенький.

Щоб тут поле,

А тут лiс, —

Недалеко б дiдько нiс.

От тут дiвка, а тут батько,

А тут їх i хати,

Щоб недовго до них швандять,

А швидч дочухрати.

А то швандяй,

Швандяй, щвандяй,

Швандяй,