Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

білих тюрбанах, — їх цілком вистачало, аби Париж, де я йшов, почав уявлятися якимсь екзотичним східним містом, воднораз достотним, якщо мати на увазі костюми та обличчя, і геть фантастичним з уваги на деталі тла, — так із міста, де він мешкав, Карпаччо робив Єрусалим або Константинополь, оздобивши їх кольористою юрмою, не менш барвистою, ніж тут.

Я помітив, як за двома зуавами, хоч вони на нього нібито не зважали, цьохав рослявий і тілистий чолов’яга у м’якому фетровому капелюсі й довгій пелерині; глянувши на його лілову бузю, я завагався, з яким іменням його поєднати, — певного актора, а чи маляра, однаково славних незліченними со-домськими бешкетами. Я був переконаний, що не знаю переслідника; який же був мій подив, коли, зустрівшись зі мною очима, він збентежено, але рішуче пристав і підійшов до мене, ніби хотів показати, що його не застукано на гарячому вчинку і що критися йому ні з чим. Якусь мить я міркував, хто ж воно зі мною вітається: то був барон де Шарлюс. Можна сказати, що еволюція його хвороби або революція збочення досягли того кульмінаційного моменту, коли маленька первісна особистість індивіда, її риси, успадковані від предків, виявляються уярмленими розвитком набутого пороку чи супутньою їм органічною недугою. Барон де Шарлюс розійшовся уже так далеко із самим собою чи, точніше, настільки став самим собою під чудовою маскою, що її начепив на себе той, ким він став і хто вже належав не тільки самому собі, а й багатьом іншим збоченцям, що у першу хвилину я взяв його за одного з них, бульварного ловця зуавів, взяв за якогось збоченця, хто не був бароном де Шарлюсом, великим паном, дотепником і фантазером, схожий з ним тепер хіба спільним для них усіх виглядом, і нині він, принаймні поки я не придивився пильніш, застував усе.

Отака-то була моя зустріч із бароном де Шарлюсом, зустріч дорогою до пані Вердюрен. Певна, річ, я не застав би його в неї, як колись; їхня сварка ще поглибилася, і навіть теперішні приключки пані Вердюрен використовувала на те, щоб дискредитувати барона ще більше. Вона вже давно заявляла, що він людина старосвітська, пропаща, що він ще кумедніший у своїх так званих зухвальствах, ніж банальні крутиуси, а тепер гудила його та всі його вигадки, взиваючи його «довоєнним» і відвертаючи від барона всякого, чиєму розумові не чужа була уява. Війна вбила між ним і теперішністю клин, і той клин, на думку «кланчика», відтісняв його в мертву минувшину.

А втім, це призначалося радше для політичного світу, гірше поінформованого; вона охрестила його «хибчею», «відметом» як щодо вищого світу, так і щодо розумових здібностей. «Він ні з ким не бачиться і ніхто його не приймає», — казала вона панові Бонтану, якого завжди легко переконувала. Проте її слова містили й зерно істини. Становище барона де Шарлюса похитнулося. Спілкуючись дедалі менше з людьми, посварившись через свій норовистий характер із вершками товариства, він гордував згодою з ними і, свідомий своєї світської ваги, жив самотою, але його самота, на противагу померлій маркізі де Вільпарізіс, була спричинена не остракізмом аристократії, а значно гіршими в очах загалу двома мотивами. Лиха слава барона де Шарлюса, відома нині, навіювала не досить обізнаним людям думку, що саме з цієї причини ніхто його не відвідує, тоді як товариства цурався він сам. Отож те, що було викликане його жовчним темпераментом, уходило за об’яв зневаги з боку тих, кого дратував його темперамент. З другого боку, маркіза де Вільпарізіс мала надійну підпору — родину. А барон де Шарлюс тільки множив гризню між родиною та собою. Вона видавалася йому — надто з боку старого Передмістя, з боку Курвуазьє — нецікавою. Він і гадки не мав, хоча, на противагу Курвуазьє, кохався в мистецтві, що, приміром, у ньому самому такого собі Берґотта найбільше цікавило саме його споріднення з усім старим Передмістям і те, що він спромігся б описати йому майже провінційне життя своїх кузинок на терені від вулиці де ла Шез аж до площі Пале-Бурбон і до вулиці Ґа-рансьєр.

Потім, обравши інший погляд, менш абстрактний, зате життєвіший, пані Вердюрен виявляла сумнів, чи він француз. «Якої він усе-таки національности, часом не австріяк?» — наївно допитувалася вона. «Бійтесь бога», — відповідала графиня Моле, завше керована радше здоровим глуздом, ніж уразою. «Ба ні, він пруссак, — запевняла Принципалка. — Кажу вам, я добре знаю, він не раз повторював, що він спадковий член прусської Палати панів і має право на титул Durchlaucht[3]».

— «Одначе королева Неаполітанська казала мені...» — «Ви ж самі здорові знаєте, що ця королева мерзенна шпигунка, — гукнула пані Вердюрен, не забувши, як скинута владарка зневажила її. — Для мені це ніяка не таємниця, вона тільки з цього й живе. Якби ми мали уряд енергійніший, усі вони сиділи б уже в концентраку. Отакої! У кожнім разі, вам би ліпше не приймати в себе цієї добірної кумпанії, бо я знаю, що міністр внутрішніх справ уже пильнує їх і вам світить поліційний нагляд. Цей Шарлюс цілі два роки шпигував у мене, і ніхто не переконає мене в цьому на інше». І зміркувавши притьмом, що всі найдостотніші доказки щодо укладу її кланчика навряд щоб цікавили німецький уряд, пані Вердюрен, лагідно і проникливо, свідома того, що вартість її слів ще дужче зросте, якщо перейти на горловий голос, вирекла: «Скажу вам, що я вже першого дня застерегла чоловіка: «Щось мені не до вподоби, як цей добродій вліз до мене. Тут щось непевне». Ми мали маєток на височенному шпилі у глибині затоки. Німці напевно дали йому завдання підготувати там базу для підводних човнів. Дещо мене тоді дивувало, а тепер усе прояснилося. Атож, спершу він завжди огинався приїздити потягом разом з іншими. Я щонайласкавіше запропонувала йому кімнату в замку. Де пак, він волів мешкати у Донсьєрі, бо там військ — аж кишить. Шпигунство чути так, аж у носа шибає».

Щодо першого типу звинувачень на адресу барона де Шар-люса, а саме що той став немодним, то світські люди аж надто легко визнали рацію пані Вердюрен. Цим вони засвідчили свою невдячність, оскільки пан де Шарлюс у певному сенсі був їхнім поетом, він умів обертати світське життя в якусь поезію, куди так природно вливалися історія, краса, мальовничість, комізм і фривольна гожість. Проте світовці, сліпі до такої поезії, бо не бачили її у своєму житті й шукали деінде,