Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

і фінальний прогін вистави. Ми так жодного разу і не пройшли текст п’єси повністю. Щоразу зупинялися, розставляли акценти, вигадували фішки. Ми вдосконалювали початок, одначе фінал залишався незрозумілим.

Запал, що його ми відчули під час обговорення текстів, поступово розсіявся. Якщо повний провал можна поділити на етапи, то першу стадію ми точно минули.

Мені лишалося тільки одне: запальна промова голівудського штибу.

— До виходу на сцену 10 хвилин. Що ближче цей час, то менше певності я бачу у ваших очах. Суцільний відчай і звинувачення. Долі, обставин, мене. Але я вам скажу. Наша робота над виставою важливіша за саму виставу, — спантеличені погляди, одначе це погляди тих, хто готовий почути. — Ми можемо сказати, що пройшли через багато речей разом. Ми набули спільного досвіду. І прожили кілька життів за цей тиждень. І не мені, наймолодшому серед вас, казати про те, наскільки старішими ми стали. Але, — пауза, найскладніша пауза, — вистави ми не закінчили. Ми створили нові умови, обставини, в яких ви проживете найближчі 2—3 години. Історія, яку ми покажемо, на жаль, безсмертна. В ній ключові теми, що ми обговорювали, — відповідальність, лідерство, контроль держави над особистістю, громадянська непокора і, найважливіше, — конфлікт між записаними законами держави та неписаними законами богів і здорового глузду. Прошу, відчуйте це. Не грайте, просто проживіть свої ролі. І головне — отримайте задоволення від того, що робите.

Кілька секунд тиші.

Жодних оплесків. Стримане кивання.

Я завжди знав, що дійсність ніяк не схожа на Голівуд. Та легкий присмак розчарування зберігся і дотепер.

***

За хвилину в залі матеріалізувався Юхим Євгенович. З ним було ще троє чоловіків, серед них Жора і дві жінки, яким догоджали Денис із Ірою. Вони ловили кожне їхнє слово, певно, сподіваючись, що від саме цих менеджерів найвищих ланок може прийти шанс, який буває раз у житті. І, здавалося, Денис із Ірою не розуміли найважливішого — вони вже витягли щасливий квиток. Заздрість розливалася тілом і з глибин свідомості виринали гидкі запитання: «Що ж робитимеш, коли повернешся? У них всіх є хоча би стабільна робота». А перед очима вже вигулькнув образ Влади: «Віто! Подумай про своє майбутнє. Досить бути дитиною! Ці всі твої книжки й авантюри, скільки ти можеш у це вірити? Коли вже станеш дорослим? Знову все профукаєш. А втім, що ти можеш загубити, якщо в тебе нічого і немає?»

***

Актовому залу «Адмірала» могла би позаздрити будь-яка концертна плаза. Крісла оббито червоним оксамитом. На кожному сидінні вишито літеру «а».

Ми ж припустилися помилки всіх аматорів, які беруться ставити античну п’єсу: команда «молодих лідерів країни», як патетично Юхим Євгенович назвав нас у своїй промові, сиділа напівоголеною, задрапована у простирадла з вишитими літерами «а». І багатьом вензель «а» багряною літерою пропікав груди.

В одвічному циклічному ритуалі ми знову вбирались у простирадла та обкручували паски довкола чола. У кожного була своя реконструкція античності, згідно зі власними уявленнями про те, як це має бути.

Жінки, мов професійні гримери, пудрили чоловіків. Робили неймовірні зачіски, справжні складносурядні конструкції, що велично виростали з голів.

Нарешті посмішки з’явилися на обличчях команди. З кожним усміхом, щоправда, злітала пудра, сипалась «штукатурка». І якоїсь миті я впіймав себе на тому, що лицеві м’язи вже болять. Болять від усмішки, що застигла на обличчі, як маска античного театру.

***

— Я не говоритиму багато. Здається, це зайве. Ви самі відчули, що таке система «Астра» і наскільки гострим та незручним може бути безконфліктний діалог. Це був довгий і виснажливий тиждень, — учасники попередніх семінарів кивали в такт словам Юхима Євгеновича, його засліплива біла посмішка, мов реклама успіхів американської стоматології, виблискувала ще яскравіше на тлі багряного професорського метелика. — Те, що ви зараз представите своє власне прочитання «Антигони», є неймовірно важливим. Сотні поколінь робили це до вас. Повірте, будуть і після нашої смерті. Перед початком вистави я хотів би представити вам кількох учасників попередніх семінарів, — їхні імена відразу вивітрилися з голови, суцільні генеральні директори й фінансисти, хоча згодом мені й доводилося перетинатися з ними з різних приводів. — І, насамкінець, я хотів би попросити окремих оплесків для ваших провідників, медіаторів Дмитра та Ірини, — Іринина знічена посмішка, гордо піднесена голова Дмитра. — Ну що ж, як то кажуть, have a nice catharsis.

Юхим Євгенович сів у крісло в третьому чи четвертому ряду. Запала пауза. Погляди команди спрямовані на мене. Я відкашлявся, вся моя новонабута впевненість у собі вийшла разом із цим кашлем.

— Юхиме Євгеновичу, шановні гості.

— Що сталося?

— Перепрошую, одначе запрошуємо вас на сцену. Вистава гратиметься за кулісами.

***

Стільці для глядачів стояли на сцені, повернуті до залу спиною. Зал ховався за кулісами багряного кольору, ніби зробленими з того ж матеріалу, що й метелик Юхима Євгеновича. Закритість, замкненість простору створювала особливе відчуття, яке складно пояснити. В ньому поєдналися і затишок захищеності, і неосяжний жах шаленства, що все затоплює кров’ю.

У глибині сцени зі столів і стільців було побудовано структуру, що мала би символізувати ієрархію влади. Комірки, тюрми і клітки, в які загнано людей. Чи то з їхнього бажання, чи силою обставин і волею сильних світу. У двох келіях нижчого рівня дві сестри — Ніна та Марина, Антигона та Ісмена. Перед ними крейдою обведено контури тіла, тінь загиблого брата Полініка, тінь, що не знайде упокою в землі через наказ Креонта: «Тіла зрадників будуть падлом і харчем для птахів і собак».

За їхніми спинами величезне картонне панно, зшите з окремих коробок, — предмет особливих гордощів Ніни й її таланту переговорниці з шеф-кухарем, від якого було отримано картон.

Алік швидкими мазками наносить на панно чорну фарбу. З нізвідки проступають обриси міста, привид-мегаполіс, жахливий левіафан.

За мить увесь простір сконструйовано — Антигону та Ісмену затиснуто між двома привидами, білим і чорним, які визначатимуть їхній вибір.

Ніна з перших слів перейшла невидиму межу між реальністю і вигадкою, прийнявши маску Антигони: «Ісмено рідна, сестронько улюблена!» Марина розгубилася від її нового голосу, її інтонацій, однак Ісменою тягнулася до старшої сестри.

Виповзаючи назустріч одна одній зі своїх камер, сестри говорили про Полініка, про Креонтову заборону. Антигона в запалі боротьби:

— Чи допоможеш брата поховать?

— Як поховать? Та це ж нам заборонено!

І тоді був погляд. Погляд, яким Антигона дивилася на Марину. В її очах — сила та усвідомлення своєї місії, зверхність щодо будь-яких заборон та обмежень. Як злим духом, Ніна пройнялася Антигоною.

— Велінь богів ніколи не зневажу