Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

новації: будь-який референт, що представляв міністерство оборони, мав у всіх питаннях, які стосувалися обороноздатності, перед вирішенням справи попрохати висновок голови Ради оборони і без зміни тексту доповідати про всі висунуті ініціативи щодо таких питань. Якщо з’ясується, що зробити певну ухвалу так, як це запропонував голова Ради оборони, неможливо з якихось інших причин, крім військових, справу треба повернути йому з проханням надати додаткову інформацію. Якщо позиції голови Ради оборони і референта міністерства різняться, цю окрему думку теж треба наводити під час розгляду справи в Державній раді.

Аби пришвидшити нашу вельми скромну фортифікаційну роботу на Карельському перешийку, я доручив розробити нову програму, яку на початку липня 1939 року було подано міністрові оборони. У ній містилася вимога асигнувати додаткові кошти на добудову лінії оборони між Фінською затокою й річкою Вуокса, а також на нову лінії оборони трохи далі, від Виборзької затоки до Вуокси, з вигідним природним розташуванням. Її продовження у східному напрямі, другорядне за терміновістю, охоплювало кілька фортифікованих районів на півночі від Вуокси. Крім того, було намічено будівництво третьої лінії від Виборзької затоки до озера Саймаа. До першої групи зараховували й межу на річці Янісйокі й район Лоймоли, які містилися на півночі від Ладозького озера. Я зазначив, що внаслідок розвитку ситуації черговість будівництва може змінитися, і тоді пріоритет матимуть дальші позиції. Орієнтовні асигнування зросли до 621 мільйона марок. Цю справу теж не було остаточно розглянуто до початку війни.

І знову ми стали свідками інстинктивної реакції народу на небезпеку, коли передчуття її у звичайної людини оприявнилося раніше й дужче, ніж в уряду й парламенту. Улітку 1939 року виник справжній народний рух для добровільного будівництва фортифікацій. Охочі з усієї країни рівномірним потоком сходилися на Карельський перешийок, де впродовж чотирьох місяців представники всіх суспільних класів пліч-о-пліч жертвували літніми відпустками заради оборони країни. Крім того, було зібрано чималі пожертви для фінансування цієї роботи. Про практичну організацію подбали шуцкори. На найнебезпечніших напрямах постали за літо переважно протитанкові перепони — кам’яні надовбні, рови, контрескарпи — які істотно збільшували міцність оборонних позицій. На жаль, згодом з’ясувалося, що поставлені вертикально кам’яні брили, з яких складалися перепони, мали б бути ще вищими, щоб стати ефективною завадою для танків нападника.

В оборонному бюджеті на 1939 рік було закладено кошти на великі маневри, підготовча робота до яких розпочалася наприкінці зими. Маневри відбулися на Карельському перешийку у першій половині серпня. Становище на них полягало в тому, що сили «жовтої» сторони, наступаючи з південного сходу, відтиснули «біле» військо прикриття на схід від Виборга, де рух «жовтих» було зупинено. По завершенні масування головних сил білих на північному сході від Виборга розпочався генеральний наступ на правий фланг і в запілля жовтих.

Протягом двадцяти років по визвольній війні на перешийку неодноразово відбувалися маневри, вихідні позиції і різноманітні ситуації яких повторилися в майбутніх війнах. Чимало операцій серпневих маневрів 1939-го теж перетворилися на криваву реальність улітку 1941 року, коли їх підсумком стали відвоювання Виборгу й оточення російських частин на півдні від міста.

Завершилися маневри у Виборгу парадом, який справив неабияке враження кількістю війська, що взяло в ньому участь. Емоційна карельська публіка пройнялася захватом, але професіоналу було важче пристати до цього спільного захоплення. Відчуттю задоволеності (навіяному, з одного боку, тим, що продемонструвало військо на самому навчанні, а з другого — його парадною виправкою попри тривалі маневри і стомливу спеку) дошкуляло усвідомлення, як мало досягнуто в усьому, що стосується озброєння й амуніції. Іноземні військові аташе легко могли спостерегти, що Фінляндія не має жодної протитанкової гармати. Панцеротанкова зброя складалася з усього, що ми взяли на маневри: кількадесят танків, частина з яких застарілі, а нові, попри нагадування Ради оборони, усе ще не мали озброєння. Військово-повітряні сили були надзвичайно скромними. Ще більше ці вади увиразнювалися, якщо порівнювати їх з панцеротанковими й авіаційними ресурсами по той бік кордону, і це вселяло тривогу.

У тій парадній атмосфері я вважав доречним попередити про грізну небезпеку й застерегти від того, щоб зацікавлення обороною лишалося на рівні порожніх слів. У промові на бенкеті, організованому мною для іноземних гостей і командування маневрів, я зокрема сказав:

Навіть мрійник, який живе з вірою у вічний мир, починає прозрівати й розуміти ХХ століття в усій його жорстокій дійсності. Ні деклараціями, ні фразами годі захистити право націй, на це треба волю до оборони, готовість діяти й жертвувати.

А назавтра прем’єр-міністр Каяндер поздоровив армію з тим, що за минулі роки вона не отримала техніки, якій би лише довелося іржавіти й старіти!

У травні 1939-го британський і французький уряди ініціювали перемовини з Москвою щодо створення оборонної коаліції на противагу експансіоністським зазіханням нацистської Німеччини. Від самого початку це вселяло дуже мало надій. Після того як Литвинова заступив на посту комісара внутрішніх справ Молотов, перемовини, пройняті духом виразної недовіри, продовжилися. Їх деталі досі частково вкриті млою невідомості, але центральним питанням була вимога СССР мати право вступати на територію сусідніх країн, якщо вони зазнають потужного тиску чи нападу Німеччини, незалежно від того, проситимуть ті держави російської допомоги чи ні. До цих держав СССР хотів зарахувати й Фінляндію, яка мала надати планованій коаліції, тобто Совєтському Союзу, Аландські острови, Ганко й острови Фінської затоки.

Хоча цей політичний діалог зайшов у глухий кут, наприкінці липня Москва ініціювала військові перемовини з Англією та Францією. Згодом з’ясувалося, що то був маневр з метою зміцнити позиції СССР у німецько-російських перемовинах, які відбувалися водночас. Утім військовий діалог із західними державами, що почався 12 серпня, мабуть, дійшов лише до польського питання. Російське військове керівництво тоді висловило бажання зустріти німецькі армії до того, як буде розбито польське, а можливо, й румунське військо. Із цієї причини воно вимагало безборонного проходу до Вільна і Львова (Лемберґа), а також крізь Бесарабію, щойно Німеччина піде в наступ. Після того як польський уряд висловився категорично проти вступу Росії на територію Польщі, діалог завмер на мертвій точці. Сторони не встигли обговорити відповідні вимоги щодо Фінляндії та балтійських країн.

23 серпня було підписано німецько-російський пакт про ненапад, який став прелюдією до Другої світової війни. Він наражав на важке випробування й фінляндську зовнішню політику.

Віра нашого народу в цінність фінляндсько-німецької дружби була, попри все, такою твердою, що широкий загал вважав, наче той пакт про ненапад стане стабілізаційним чинником і в стосунках Фінляндії із СССР. Але тим небагатьом, які знали про таємні фінляндсько-російські перемовини і про те, що