Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

***

Щойно науковці залишили розкоп — туди нишком пробралися слухачі семінарії Володимир і Антон. Тьмяне освітлення жовтих ламп при самій підлозі не давало змоги щось добре розгледіти. Діставшись до місця завалу, хлопці боязко пройшли до траншеї, за­критої чорним поліетиленом, і почали його акуратно, наскільки це можна було зробити у темряві, згортати.

— Володю, — пошепки озвавсь Антон, — а чому отець Василій просто не спитає у вчених, що вони ви­копали?

— Розумієш, — тихо озвався той, — якщо тут знайдеться щось цінне для них, то почнуться нові розкопки, наїдуть інші археологи, міжнародна нау­кова громадськість. Лавра і так заповідник, та ще й під захистом ЮНЕСКО. Тут і кроку не ступиш, щоб не порушити якусь пам’яткоохоронну інструкцію. А монастиреві потрібно ж гроші заробляти. От, нап­риклад, крізь браму біля Воскресенської церкви фури з церковним крамом не проходять, а розібрати її не можна, бо ж збудовано аж у 1850 році — пам’ятка історії і архітектури.

— Та як тільки владиці Савлові знадобиться, то він її за одну ніч зруйнує, а наступного дня відбу­дує, вже у потрібних для машин розмірах. Згадай, як залізні плити, що ними було підлогу Хрестовоздвиженської церкви викладено, перевезли аж до Звіринецьких печер, і там вони зараз під снігом і дощем слугують за сходи, якими від Ботанічного са­ду прочани йдуть на поклоніння святим мощам. А, між іншим, тим плиточкам двісті п’ятдесят років, стільки ж, як Цар-дзвону в Москві. їх на уральських заводах Демидова зроблено за цариці Анни Іоаннівни. Такими самими долівку Святої Софії викла­дено. Ніхто й не нявкнув. Або мені розповідали: ко­лись живопис Івана Квятковського у церкві Різдва Богородиці пітерські малярі шкребками з вівтарної апсиди здерли і замалювали все у псевдовізантійському стилі.

— Антоне, щось ти дуже розбалакався. — Володи­мир сердито шарудів поліетиленом. — За такі розмови отець Василій по голові не погладить. Я-то нікому не казатиму, а от інші можуть і донести. Акуратно кладі­мо цю клейонку на насип і будемо дивитися, що ж во­ни тут накопали...

Світло раптом згасло. По печерах пройшов потуж­ний холодний, але сухий струмінь повітря. Семіна­ристи вклякли на місці. Темрява була густа і вираз­но моторошна. Хлопці боялися ворухнутись або за­говорити. Дзвінка тиша дедалі сильніше тиснула на вуха. Десь там, де мала знаходитися купа обвалено­го ґрунту, з’явилася ледь помітна синя цятка. Від неї поступово поширилося білувате марево, що швидко набувало обрисів людської постаті. Видиво стало майже реальним. Цятка виявилася коштовним ка­менем у золотій діадемі, що вінчала голову молодої жінки, точніше, зовсім дівчини у довгій блакитній сукні з червоними візерунками. У правиці вона три­мала простий дерев’яний хрест. Свята Іуліанія, княжна Ольшанська, як її традиційно зображують на іконах! Юнаки, не змовляючись, упали навколіш­ки. Весь простір підземелля заповнив велично-спо­кійний голос:

— Негаразд приходити без належної шани у місце спочинку знаних і ще не знаних святих угодників і чу­дотворців та, ніби злодії, нишпорити тут у темряві!

— М-м-ми л-л-лише хот-тіли поглян-н-нути, що т-тут викоп-пали. Отець В-в-василій б-благослови-ли... — Володимир затинався, та все ж трохи опанував себе. В Антона трусилося все тіло, і він не міг вимови­ти ані слова.

— Не слід без молитви до святих, які нетлінно спо­чивають тут, приходити, не маючи в серці своїм доб­рочесних намірів. Тому, хто вас послав, скажете, що не­має вам сюди ходу. Не благодатні благословення його. І про мою з’яву мовчіть, бо не всі гідні знати про це. Бог із вами, йдіть.

Ліхтарі при долівці враз ударили хлопцям в очі нес­терпним після темряви світлом. Семінаристи були ки­нулися до виходу, але за мить, не змовляючись, побіг­ли до маленької труни з мощами святої Іуліанії й почали вголос молитися.

***

Отець Василій у доброму гуморі походжав біля не­щодавно збудованого ресторану «Кумпол». Легкий морозець, свіже повітря, а надто — отримані від його нових закордонних знайомих гроші та перспектива заробити ще перетворювали хороший зимовий ра­нок на просто чудовий. Дратувало лише те, що семі­наристи, яких він послав учора на розвідку, так і не з’явилися для доповіді й не відповідали на телефонні дзвінки. Ну то нічого, він їм влаштує послушаніє. Тай професор-археолог про щось зранку має говорити із самим владикою-намісником, а про що саме — невідомо. А знати треба, бо коли утаємничений у спра­ви священноначалія, то кар’єра рухається стрімкіше!

На тротуар хвацько виїхав джип «БМВ», з нього вийшли добрі знайомці отця Василія — Тімафєй та Алєксандр.

— Приветствую вас, батюшка, — розплився у по­смішці Тімафєй.

— И вы будьте благословенны! — озвався священик.

— Давайте для начала по кофейку, а потом сразу к делу, — запропонував Алєксандр, указавши на рес­торан.

— Если только не долго. У нас мало времени. Скоро снова придут археологи.

Чоловіки зайшли до маленької зали ресторану і вмостилися біля вікна.

— Здесь вполне ничего себе, миленько. — Тімафєй роззирнувся. — Сооружение старинное?

— Да года три как построили — новодел, как гово­рят архитекторы. — Отець Василій з задоволенням відпив ковток міцної кави.

— М-да! — доєднався до розмови ОАлєксандр. — Ес­ли бы у нас не то что под столичным, а даже под Ниже­городским кремлем построили что-то подобное, то шуму было бы на всю страну[21]. А у вас — пожалуйста, под стенами Лавры, которая старше любого кремля, в суперзаповедной зоне — строй не хочу. Обществен­ность хоть возмутилась?

— А она, «абчественность», и не знала. Тихо об­несли забором, выкинули несколько кубов грунта (археологи потом рыдали, что, мол, уникальные для науки данные потеряны) и быстренько под старину забабахали ресторанчик. Вице-мэр Телисфорский сам лично это лоббировал, — виявив неабияку обі­знаність священик.

— А грунт зачем же выбрасывать? — спитав Тіма­фєй.

— Да чтобы быстрее было. Господа, нам пора.

Вони швидко пройшли до входу у Ближні печери і спустилися до місця розкопу. Дорогою священик де­тально розповідав історію виникнення печер та про молитовне служіння сучасних ченців. Показав він і місце в печерах, де за стіною має знаходитися келія з мощами засновника монастиря й першого копача печер — святого Антонія, які ще не явлені людям.

Олександр з отцем Василієм пробралися до тран­шеї, прокопаної археологами. Тімафєй, лишившись позаду, налаштовував прилад, схожий на ноутбук. Священик по-господарськи, не кваплячись, акуратно згорнув поліетилен, що прикривав розкоп, пройшов до самого кінця траншеї і зазирнув у отвір. Алєксандр передав йому невеликий, але потужний ліхтар. Поба­чене примусило панотця на мить уклякнути. У світлі ліхтаря було добре видно