Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

старовинну домовину й за­сипану лесом долівку.

— Они открыли новое захоронение, — тихо сказав піп. — Это выдающееся событие. Извините, я должен срочно встретиться с владыкой. Без его благословения туда нельзя.

Олександр спробував умовити священика увійти до розкопаної печери, але наразився на несподівано тверду відмову. Вони повернулися до Тімафєя. Той під­нятим великим пальцем показав Алєксандрові, щоб зробив свою роботу. Разом вони вийшли на поверхню, і отець Василій, похапцем попрощавшись, майже бі­гом завернув за ріг Хрестовоздвиженської церкви — у напрямку резиденції архієпископа. Втім, отримати свою щоденну платню він не забув.

— Перфорация точно в пещерах, — повідомив Тімофєй. — Сигнал очень четкий и усиливается в направ­лении той траншеи, куда вы ходили. Портал точно здесь, но в данный момент не активирован. Нужно срочно искать выходы на этих археологов, сегодня же следует пробить в Интернете информацию на них и найти повод для встречи.

***

Отець Василій, не привітавшись, пройшов повз архієпископового келійника і, ледь постукавши, рвучко увійшов до кабінету. Там виявилося, що високопреосвященний спокійно чаює з професором Юрієм Довжиком. Священик зам’явся на порозі.

— З якого це часу ти входиш без доповіді, отче? — суворо спитав владика.

— Вибачте, ваше високопреосвященство, я маю термі­нову інформацію, але це зачекає, дозвольте зайти пізніше.

— Зачекає, зачекає! — грубувато відповів господар кабінету. — Тут ось пан професор розповідає неймо­вірні речі: нову печеру знайшли у підземеллях, а в ній ще не відоме поховання. Прийшов просити благословення, щоб відкрити його. Каже, що тому похованню може бути навіть триста років. Якщо обретемо нові святі мощі, це буде найвизначнішою подією мого на­місництва у Лаврі. Шкода, що блаженнійший на ліку­ванні. Допоможи вченим робочою силою — семінаристами, коли є потреба. Слід не кваплячись розкри­ти келію, щоб можна було пройти туди і як годиться відслужити молебень, а потім з Божою допомогою врочисто відкрити мощі.

— Даруйте, владико, — заговорив професор, — але зараз, коли є доступ вологого повітря, поховання може швидко зіпсуватися. Його краще відкривати в лабора­торних умовах.

— То ви не вірите у нетлінність святих мощей? — поквапився встромити своє запитання отець Василій.

— Цить! — Архієпископ з-під камилавки суворо поглянув на порушника субординації. — Я не дозволю винести мощі з печер, бо віруючі цього не схвалять. — І звернувся до вченого: — Чи можна провести необхід­ні процедури в печерах?

— Дуже складно. Ви у будь-якому разі зацікавлені, аби точно ідентифікувати особу похованого, а це складна робота, вона може тривати і не один рік. Дай­те нам можливість провести всебічне дослідження.

— Ну, тут у нас із вами погляди можуть і не збіга­тися. Слід подумати, мощі якого з уже канонізова­них популярних святих ми ще не віднайшли. Такі є. Звісно, приблизний історичний період житія свято­го має відповідати часу, до якого належить відкрите вами поховання.

— Тобто, владико, ви готові проголосити святими мощами «популярного святого» прах іншої людини?

— Ну, на все Божа воля. Якщо котрійсь бабусі явиться у сні святий і назве цю труну своєю, то хіба ж ви або навіть я заборонимо їй вірити, що це саме він і є? І не заборонимо ми їй поширювати цю звіс­тку серед своїх знайомих. Так, дивись, уже й черга вишикується для поклоніння святим мощам. А там і зцілення та інші дива траплятимуться. Така собі на­родна канонізація. Між іншим, їхня щира віра справді робить неймовірні речі. І жоден священик проти неї не піде. Втім, можливо, результати науко­вих досліджень збігатимуться з народними очіку­ваннями. Це ідеальний варіант.

— Гаразд, ваше високопреосвященство, будемо ро­бити кожен свою справу. Думаю, завтра ж почнемо розчистку, обміри і фотофіксацію знахідки, а саме розкриття проведемо спільно. Дякую за смачний чай, на все добре.

— Господь з вами. Ангела хранителя, — махнув рукою церковний сановник у недбалому жесті бла­гословення.

Залишившись сам на сам з отцем Василієм, архіє­пископ умить посуворішав.

— Ти що, не міг раніше дізнатися, що вони там нако­пали? — звернувся він до священика, який так і ли­шався стояти біля дверей. — Тепер матимемо супереч­ку за те, кому і що належить у тій домовині.

— Та послав семінаристів, але вони кудись зникли, навіть на дзвінки не відповідають. — Отець Василій ледь приховував розчарування від того, що його випе­редили з такою приголомшливою звісткою.

— Треба було б негайно оголосити про цю знахідку, та все ж слід спочатку відкрити домовину і побачити, що там. Уже сьогодні у проповіді на вечірні я сам ска­жу, що, можливо, скоро на нас чекає Господнє диво — щоб ніхто перший не розповів. Сам розумієш — кон­куренція.

***

Цекісти з квартири на Михайлівській негайно повідомили до Центру історичних корекцій, пол­ковникові Ґаврілову, що вони дуже близькі до фік­сації місця перфорації часопростору і приступають до визначення кола осіб, які могли б його долати. Відтак зайнялися пошуком в Інтернеті інформації про професора Довжика і його співробітників. За­лишалася невелика ймовірність, що часопростір перетинав хтось із мешканців монастиря або семі­наристів, але спілкування з отцем Василієм переко­нало їх у тому, що така подія в цьому середовищі не могла б лишатися таємницею. Тому цю версію від­клали як другорядну.

Коли треба щось дізнатись, до святої слід звертатись

Вечоріло. Андрій з Ільком піднімалися стрімким уз­возом на високу гору над Борисфеном. Хлопець по­мітно хвилювався.

— Коли будемо підходити до жерців, — казав він до Апостола, — не забудьте ще здалеку їм уклонитися. Чекайте, поки вони перші заговорять до вас. Жерцям також не можна ставити прямих запитань.

— Не хвилюйся. Бачив я жерців і на Босфорі, і в Іве­рії, і на берегах Понту Евксинського. Ось. Зможу з ни­ми порозумітися.

Задля такої відповідальної нагоди Андрій убрався у но­вий білий хітон, а Ілько у штани та сорочку з вибіленого полотна. За шкіряний, прикрашений мідними бляшками пояс юнак застромив Давидів скіпетр, який Андрій тим­часово довірив йому, не наважуючись лишити у таборі.

На горі на них чекало троє бородатих чоловіків, та­кож у білих шатах — венедські жерці. Виконуючи на­станови хлопця, Андрій спинився оддалік і вклонив­ся. Ілько лишився позаду. Старший із жерців, чимось невловимо схожий на Апостола, хитнув головою, дозволяючи наблизитися.

— Що привело тебе, чоловіче, у наші краї? Кажуть, людей ти гуртуєш навколо себе, розповідаєш їм байки різні про чоловіка, що мертвому повернув життя і сам ожив після смерті власної.

— Усе повідаю вам, гіднії мужі... — почав промовля­ти Апостол.

Він розповів, як