Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

обрію. Друге сонце Ганімеда — колись відоме під назвою Юпітер — ніколи не дало б досить тепла, щоб розтопити полярні шапки. У цьому була принципова причина заснування Анубіса в такому негостинному місці: фундаменти міста навряд чи зсунуться ще принаймні кілька століть.

А всередині бань було легко геть забути про зовнішній світ. Коли Пул опанував механізми номера Боумена, він з’ясував, що йому був доступний обмежений, але ефектний вибір середовищ. Він міг посидіти під пальмами на березі Тихого океану й слухати ніжний шепіт хвиль або — якби захотілося — тропічний ураган. Він міг повільно летіти над вершинами Гімалаїв або неймовірними каньйонами долини Марінера. Міг прогулюватися садами Версаля або вулицями половини десятка великих міст у широко розкидані в часі періоди їхньої історії. Навіть якщо готель «Гранімед» і не був одним з визнаних найкращих курортів Сонячної системи, він міг похвалитися вигóдами, що й не снилися його найвідомішим попередникам на Землі.

Але було сміховинно віддаватися земній ностальгії, коли вже перетнув половину Сонячної системи, щоб побачити цей дивний новий світ. Спочатку Пул експериментував, а надалі під час чимраз коротших годин дозвілля шукав компроміс між насолодою і натхненням.

На його великий жаль, він ніколи не бував у Єгипті, тож дуже тішився, коли міг розслабитися під поглядом Сфінкса — яким той був до його суперечливої «реставрації» — і стежити, як туристи спинаються на масивні блоки Великої піраміди. Ілюзія була бездоганна, крім прикордонного району, де пустеля протистояла трохи потертому килиму в номері Боумена.

Однак небо було таке, якого не могли бачити ніякі людські очі, поки не минуло п’ять тисяч років, відколи в Гізі поклали останній камінь. Але то була не ілюзія, а дивна й мінлива реальність Ганімеда.

Через те що цей супутник — як і його товариші — залишився без власного обертання через припливне сповільнення від Юпітера, сонце, що народилося з гігантської планети, висіло в небі без руху. На один бік Ганімеда увесь час лилося світло Люцифера, і хоч іншу півкулю часто називали «Нічним боком», ця назва вводила в оману так само, як і набагато старіша фраза «Темний бік Місяця». Як і на зворотний бік супутника Землі, на «Нічний бік» половину свого довгого дня падало яскраве світло старого Сонця.

Через один збіг, який скоріше додавав плутанини, аніж допомагав, Ганімед робив оберт навколо Люцифера рівно за тиждень — сім діб і три години. Спроби створити календар на базі «один день на Ганімеді = = один земний тиждень» спровокували стільки непорозумінь, що його відкинули століття тому. Як і всі інші жителі Сонячної системи, місцеві використовували Універсальний час, частіше називаючи свої двадцятичотирьохгодинні дні порядковими номерами, аніж назвами.

А що новонароджена атмосфера Ганімеда ще й досі була доволі тонка й майже безхмарна, то парад небесних тіл давав нескінченну виставу. Найближчі до них, Іо й Калісто, кожна були завбільшки десь із половину Місяця, як його видно з Землі — єдине, що вони мали спільного. Іо була так близько до Люцифера, що їй треба було менш як два дні, щоб прогнатися орбітою, і за лічені хвилини її рух ставав дуже помітним. Калісто, що оберталася вчетверо далі за Іо, закінчувала своє неквапне коло за два ганімедські дні — або за шістнадцять земних.

Фізичний контраст між двома супутниками був ще примітніший. Глибоко заморожена Калісто майже не змінилася через Юпітерове перетворення на міні-сонце: вона й досі була пустелею з мілкими крижаними кратерами, які лежали так щільно, що на всій поверхні цього супутника не було жодної діляночки, що убереглася б від численних ударів у часи, коли величезне гравітаційне поле Юпітера змагалося з Сатурновим за те, хто підбере більше уламків із зовнішніх областей Сонячної системи. Відтоді, крім кількох випадкових влучань, на Калісто кілька мільярдів років нічого такого не відбувалося.

А на Іо щось відбувалося щотижня. Як зазначив один місцевий дотепник, до утворення Люцифера Іо була пеклом, а після того стала пеклом розігрітим.

Пул часто наближав зображення того пломенистого ландшафту й заглядав у сірчані горлянки вулканів, які постійно змінювали вигляд території, площею більшої за Африку. Іноді розжарені фонтани ненадовго злітали на сотні кілометрів у космос, наче велетенські вогненні дерева, що росли на позбавленому життя супутнику.

Повені розтопленої сірки розтікалися від вулканів та отворів, і непостійна речовина мінилася у вузькому спектрі червоного, помаранчевого й жовтого подібно до хамелеона, перетворюючись на строкаті алотропи. До світанку Космічної ери ніхто й не уявляв, що такий світ міг існувати. Хоч спостерігати за нею зі свого зручного місця було захопливо, Пулові важко вірилося в те, що люди колись ризикнули висадитися там, де навіть роботи бояться ступати… Однак найбільше його цікавила Європа, що в найближчій точці здавалася майже такою ж, як самотній Місяць із Землі, але пробігала крізь усі свої фази всього за чотири дні. Хоч Пул абсолютно не усвідомлював символізму, коли вибирав свій приватний пейзаж, зараз йому здавалося цілком доречним, що Європа висіла в небі над іншою великою загадкою — Сфінксом.

Коли Пул попросив показати те, що бачить просте око, він навіть без збільшення розгледів, як сильно Європа змінилася за тисячу років, відколи «Діскавері» вирушив до Юпітера. Павутинчаста мережа вузьких смуг і ліній, що колись повністю вкривала найменший з Галілеєвих супутників, тепер зникла скрізь, за винятком полюсів. Там глобальна кора кілометрової завтовшки криги не була розтоплена новим сонцем Європи: деінде хвилювалися й викіпали в рідку атмосферу незаймані океани, за температури, яку на Землі назвали б кімнатною.

Та температура також була зручна для істот, що з’явилися після танення суцільного льодяного щита, який водночас тримав їх у полоні й захищав. Орбітальні супутники-шпигуни, що передавали подробиці розміром до сантиметрів, простежили, як європіанські види еволюціонували до стадії амфібій: хоч вони й досі проводили більшу частину часу під водою, «європці» почали споруджувати найпростіші будівлі.

Те, що таке могло трапитися за якусь тисячу років, було приголомшливим, але ніхто не сумнівався, що пояснення цьому криється в останньому й найбільшому з Монолітів — багатокілометровій «Великій стіні», що стояла на березі Галілейського моря.

І ніхто не сумнівався, що він теж своїм таємничим способом спостерігав за експериментом, який почав на цьому супутнику — як робив на Землі чотири мільйони років тому.

Розділ 19. Божевілля людства

МІС ПРІНҐЛ

НАДІСЛАТИ — ІНДРА

Моя люба Індро, даруй, що я навіть не надиктував тобі повідомлення раніше — звісно, причина цьому така звичайна, що я навіть її не називатиму.

Відповідь на твоє питання — так, я почуваюся в «Гранімеді» досить зручно, але проводжу там дедалі менше часу, хоч і насолоджуюся небесним видовищем, яке влаштував собі просто в номері. Минулої ночі пуповина магнітного поля, що поєднує Іо з Юпітером — тобто з Люцифером, — видала чудову блискавкову виставу. Було дуже схоже на полярне сяйво Землі, але набагато видовищніше. Радіоастрономи відкрили його ще до мого народження.

До речі, про стародавні часи: ти знала, що в Анубісі є шериф? Думаю, що вони перегинають з духом піонерів-першопрохідців. Згадую дідові історії про Аризону… Треба дати кільком із них шанс