Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » 3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк

Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

127
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 47
Перейти на сторінку:
на Ганімеді…

Це може прозвучати по-дурному — але я й досі не звик перебувати в номері Боумена. Увесь час озираюся через плече…

Як я проводжу час? Майже так, як в Африканській вежі. Зустрічаюся з місцевою інтелігенцією, хоч, як можна було очікувати, її тут негусто (сподіваюся, нас ніхто не прослуховує). І користаюся — в реальності й віртуальності — тутешньою освітньою системою; здається, вона дуже хороша, хоч і трохи більше технічно зорієнтована, ніж тобі б сподобалося. Звісно, у такому ворожому середовищі це неминуче…

Але вона допомогла мені зрозуміти, чому люди тут живуть. Тут є виклик — мета, якщо хочеш, — який я рідко знаходив на Землі.

Це правда, що більшість ганімедян тут і народилася, тож вони не знають іншого дому. Хоч вони — зазвичай — і надто ввічливі, щоб так казати, їм здається, що Планета-Мати стає декадентською. Це правда? А коли так, то що земляки — так вас називають місцеві — збираються з цим робити? Один зі шкільних класів, з яким я зустрівся, сподівається вас пробудити. Вони складають багатошарові Надзвичайно Секретні плани вторгнення на Землю. Не кажи, що я вас не попереджав…

Я їздив в одну мандрівку за межі Анубіса, на так званий Нічний бік, звідки ніколи не видно Люцифера. Ми вдесятьох — Чендлер, двоє з екіпажа «Голіафа», шість ганімедян — пішли в Дальню сторону й провели Сонце за обрій, так що настала справжня ніч. Грандіозно — дуже схоже на полярні зими на Землі, але небо геть чорне… Я відчув себе майже в космосі.

Ми чудово роздивилися всю Галілеєву команду й побачили, як Європа затемнює — пробач, затуляє — Іо. Звісно, наш похід спеціально планувався так, щоб усе це застати…

Деякі з менших супутників також видно, але подвійна зірка Земля—Місяць була набагато помітніша. Чи я не сумую за домом? Якщо чесно, то ні, але я сумую за новими друзями, яких там знайшов…

І пробач, я ще не зустрічався з доктором Ханом, хоч він і залишив мені кілька повідомлень. Обіцяю, що зроб­лю це за кілька днів — земних днів, а не ганімедських!

Передавай теплі вітання Джо — і привіт Денилові, якщо ти знаєш, що з ним сталося — він тепер знову звичайна людина? — а також поцілунок самій собі.

ЗАПАМʼЯТАТИ

ПЕРЕСЛАТИ

У Пуловому столітті ім’я людини часто підказувало щось про її зовнішність, але через тридцять поколінь це стало вже зовсім не так. Доктор Теодор Хан виявився по-скандинавськи таким білявим, що доречніше виглядав би в довгому кораблі вікінгів, аніж у кінному рейді степа­ми Центральної Азії, однак він навряд чи був би надто загрозливий на вигляд у будь-якій з цих ролей, бо мав менше за сто п’ятдесят сантиметрів зросту. Пул не втримався від любительського психоаналізу: невисокі люди часто стають агресивними здобувайлами, що, з натяків Індри Воллес, виявлялося непоганим описом єдиного осілого на Ганімеді філософа. Певно, без цих якостей Хан не вижив би в такому практично зорієнтованому суспільстві.

Анубіс був надто малим містом, щоб похвалитися університетським комплексом — розкішшю, що й досі існувала на інших планетах, хоч багато хто вважав, що телекомунікаційна революція зробила їх застарілими. Натомість тут було дещо доречніше, а також на кілька століть старше — Академія, до того ж ще й із садочком з оливкових дерев, які задовольнили б і самого Платона, якби він ним пройшовся. Жарт Індри про те, що кафедрі філософії не потрібно нічого, крім дошки на стіні, явно не стосувався цього вишуканого середовища.

— Він створений з розрахунком на сімох людей, — гордо сказав доктор Хан, коли вони всілися на стільці, явно спроєктовані так, щоб не бути надто зручними, — тому що це граничне число людей, з якими можна ефективно взаємодіяти. І, якщо врахувати дух Сократа, саме стільки було присутніх, коли Федон виголосив свою знамениту промову…

— Ту, що про безсмертя душі?

Хан так видимо здивувався, що Пул не стримав сміху.

— Я пройшов інтенсивний курс філософії перед випус­ком: коли складали наш навчальний план, хтось подумав, що печерним інженерам треба дати й трохи культури.

— Я радий це чути. Так трішки легше. Знаєте, я ще й досі не можу повірити своїй удачі. Ваше прибуття просто-таки спокушає мене повірити в чудеса! Я навіть подумав був, чи не податися на Землю, щоб з вами зустріти­ся — люба Індра розказала вам про мою, гм, одержимість?

— Ні, — відповів Пул не зовсім правдиво.

Доктор Хан явно був дуже втішений. Він був у захваті від того, що знайшов свіжу публіку.

— Ви могли чути, як мене називають атеїстом, але це не зовсім правда. Атеїзм неможливо довести, це так нецікаво. Аналогічно, хоч би яким це здавалося неймовірним, ми також ніколи не можемо бути певні, що Бог колись існував, а тепер гайнув у нескінченність, де його ніхто й ніколи не знайде… Як Гаутама Будда, я не займаю жодної позиції з цього питання. Моя зацікавленість лежить у царині психопатології, знаної як Релігія.

— Психопатологія? Доволі суворий вирок.

— Більш ніж виправданий історією. Уявіть, що ви розумний іншопланетник, якого цікавлять тільки підтверджувані істини. Ви виявляєте один вид, що розділився на тисячі — ні, тепер на мільйони — племінних груп, що тримаються неймовірного розмаїття вірувань про походження Всесвіту й те, як у ньому слід поводитися. Хоч у багатьох з них ідеї схожі, навіть коли дев’яносто дев’ять відсотків їхніх теорій збігаються, одного відсотка, що залишився, досить, щоб вони почали вбивати й катувати одне одного через незначущі розбіжності своїх доктрин, що не мають для сторонніх жодного значення.

Як пояснити таку ірраціональну поведінку? Лукрецій влучив у самісінький центр цілі, коли сказав, що релігія — це побічний продукт страху, реакція на таємничий і часто недружній Всесвіт. Для більшої частини доісторичного людства вона могла бути необхідним злом. Але чому ж вона була більше злом, ніж необхідністю? І чому дожила до часів, коли вже не необхідна?

Я сказав «зло» — і саме це й маю на думці, бо страх часто приводить до жорстокості. Навіть побіжного знання про інквізицію досить, щоб соромитися того, що належиш до людського виду… Одна з найогидніших книг з коли-небудь опублікованих — це «Молот відьом», яку написали садисти-збоченці, що змальовували тортури, схвалені — і заохочувані! — церквою, щоб добути «зізнання» в тисяч невинних літніх жінок, перш ніж їх спалити… Сам Папа Римський написав схвальну передмову!

Але більшість інших релігій, за кількома почесними винятками, були не менш погані, ніж християнство… Навіть у вашому столітті маленьких хлопчиків тримали на ланцюгу й шмагали, поки вони не запа­м’ято­вували цілі томи релігійної маячні, й крали в них дитинство й доросле життя, роблячи ченцями…

Мабуть, найбільше в цій справі збиває з пантелику те, як явні навіжені століття за століттям проголошували себе — і тільки себе — здатними отримувати послання від Бога. Якби всі ті послання узгоджувалися, справа була б врегульована. Але вони, звісно, страшенно суперечили одне одному, що ніколи не заважало самопризначеним месіям збирати сотні — іноді мільйони — прихильників, які були ладні битися на смерть проти таких самих зату­манених вірян за мікроскопічну різницю в предметах віри.

Пул подумав, що прийшов час вставити слівце.

— Ви нагадали мені про один випадок з мого дитинства в рідному

1 ... 23 24 25 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"