Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

ними, коли вертикальне колесо, слабко звихривши повітря, засяяло між деревами навпроти й викотилося на галявину.

За кільканадцять кроків від рову воно пригальмувало, але його свист став іще гучнішим, повітря, що розсікав вихор, аж вібрувало; колесо об’їхало рів, наблизилося до нього, й раптом глина стрельнула вгору, рудава хмара майже до половини закрила сліпучий диск, град груддя сипонув на зарості, на людей, які припали долілиць, повітря розітнув тупий, огидний звук, немовби якась гігантська шпора розпорювала мокре полотно; обертовий диск був уже біля протилежного бережка галявинки й знову почав наближатися, на мить застиг на місці, весь вібруючи, ліниво нахилявся то праворуч, то ліворуч, немовби прицілюючись; раптом він рвонув уперед, й інший бік рову вкрився викинутою зі свистом глиною. Диск дзвенів, вібрував на місці й, здавалося, роздимався; з обох його боків люди помітили дзеркальні ковпаки, в котрих відбивалися зменшені дерева й зарості, всередині ворушилась якась ведмежа тінь, різкий вібруючий звук нараз ослаб, і колесо помчало назад тією самою борозною, якою прикотилося.

На галявинці тепер височів випуклий горбик свіжої глини, по краях оточений майже метровою канавою.

Лікар першим поглянув на товаришів. Вони повільно підвелися, машинально обтрусили рештки рослин та нитки павутиння з комбінезонів. Потім, ніби змовившись, рушили назад тією самою дорогою, якою прийшли сюди.

Рів, дерева і ряди щогл залишилися далеко позаду, й екіпажники наближалися вже до середини схилу, над яким мерехтів дзеркальний купол, коли Інженер сказав:

— А може, це все-таки тільки тварини?

— А ми хто? — у тон йому луною відгукнувся Лікар.

— Ні, я гадаю...

— Ви бачили, хто сидів у цьому обертовому колесі?

— Я взагалі не помітив, чи там хтось був, — відповів Фізик.

— Був. Аякже! Те, що в центрі, — щось на зразок гондоли. Поверхня полірована, але трохи пропускає світло. Ти звернув увагу? — обернувся Координатор до Лікаря.

— Так. Тільки я не певен, що...

— Тобто волієш не бути певним?

— Так.

Вони йшли далі. Мовчки поминули пасмо найвищих пагорбів, уже по другий бік струмка, і, побачивши осяйні диски, що котилися до наступного гаю, залягли.

— У наших комбінезонів таки вдалий колір, — сказав Хімік, коли вони підвелися й рушили далі.

— Однак дивно, що нас досі не помітили, — зауважив Інженер.

Координатор, який досі мовчав, раптом зупинився.

— Нижній канал АР не пошкоджений, правда, Генрику?

— Так, він цілий. А в чому річ?

— Реактор має резерв. Можна б випустити трохи розчину.

— Хоч двадцять літрів! — сказав Інженер, і обличчя його освітила зла усмішка.

— Не розумію! — озвався Лікар.

— Вони хочуть випустити трохи розчину збагаченого урану, щоб зарядити випромінювач, — пояснив Фізик.

— Уран?! — Лікар зблід. — Сподіваюся, ви не думаєте...

— Ми нічого не думаємо, — відповів Координатор. — Побачивши це, я взагалі перестав думати. Думати будемо згодом. А зараз...

— Увага! — крикнув Хімік.

Осяйне колесо промчало повз них і вже почало маліти, але раптом загальмувало й, описавши велику дугу, знову наближалося до них. П’ять стволів піднялися над поверхнею, маленькі, наче іграшкові пістолетики, порівняно з колосом, який сліпучим блиском затулив півнеба. Зненацька диск зупинився, вібруючий звук посилився, відтак ослаб, щось оберталося дедалі повільніше, очам людей нараз відкрився розложистий багатокутник, ажурна конструкція, яка почала хилитися на бік, немовби от-от мала упасти, але її вчасно підперли дві викинуті навскоси лапи. З центральної гондоли, що втратила дзеркальний блиск, вилізло щось невелике, кошлате, темне й, блискавично перебираючи кінцівками, з’єднаними складчастою перетинкою, зсунулося по дірчатій похилій рейці, зіскочило на ґрунт і, припавши до нього, поповзло до людей.

Майже водночас гондола розкрилася зразу на всі боки, мов чаша квітки, і велике блискуче тіло з’їхало вниз на чомусь овальному й товстому, що моментально стало плоским і зникло.

Тоді величезне створіння, яке покинуло гондолу, поволі почало випростуватися на весь зріст. Люди впізнали його, хоча воно дивовижно змінилося — було вкрите блискучою, наче срібло, речовиною, що обвивала його спіральними витками знизу догори. Там, в облямованому чорним отворі, з’явилося маленьке, пласке обличчя.

Кошлата тварина, яка першою вискочила з колеса, що зупинилося, повзла до них спритно й швидко, не відриваючись від ґрунту. Лише тепер екіпажники помітили, що вона тягла за собою щось схоже на величезний, розплющений, наче лопата, хвіст.

— Я стріляю, — тихо сказав Інженер і притиснув щоку до приклада.

— Ні! — крикнув Лікар.

«Зачекай», — хотів сказати Координатор, але Інженер уже натиснув спуск. Він цілився в тварину, яка повзла до них, і схибив; політ електричного заряду був невидимим, почулося тільки слабке сичання. Інженер відпустив гачок, але пальця з нього не зняв. Створіння зі срібним полиском не зрушувалося з місця. Нараз зробило якийсь рух і... свиснуло. Принаймні так здалося людям.

Воно блискавично відірвалося від землі й одним стрибком пролетіло метрів із п’ять; приземлившись, зібгалося у велику кулю, наїжачилося, дивно розпухло, лопатистий хвіст розсунувся, став вертикально, розійшовся вгору й на боки, в його увігнутій, як мушля, поверхні щось блідо блиснуло й попливло до людей, ніби гнане вітром.

— Вогонь! — заревів Координатор.

Вогненна кулька завбільшки з горіх плавно гойдалася в повітрі, звертаючи то в один, то в інший бік, але підпливала все ближче й ближче — люди вже чули її сичання, наче краплини води танцювали на розпеченій блясі. Всі відразу ж натиснули спуски електрожекторів.

Створіння, корчачись, упало, віялоподібний хвіст накрив його повністю, майже одночасно вогненний горіх почало зносити вітром убік, немовби він утратив раптом керування. Пролетівши за кільканадцять кроків од людей, ця кулька зникла з очей.

Срібний велетень випростався ще більше, над ним з’явилося щось тонке, і він почав підійматися по ньому до відкритої гондоли. У нього з гучним тріском ударили заряди.

Велетень переламався навпіл і глухо гепнувся об ґрунт.

Люди підхопилися й підбігли до нього.

— Увага! — знову застережливо крикнув Хімік.

Два блискучих колеса виринули з-під лісу й помчали до пагорбів. Люди впали долілиць, готові до всього, але сталося щось неймовірне: обидва колеса, навіть не сповільнивши темпу, промчали далі й зникли за вершинами пагорбів.

Через кілька секунд почувся приглушений рев; люди обернулися: рев долинав із гаю дерев-легенів. Найближче з них розкололося навпіл і звалилося, викидаючи клуби пари й махаючи гіллям.

— Мерщій! Мерщій! — закричав Координатор. Підбіг до кошлатої тварини, лапки якої стирчали з-під голого м’ясистого хвоста, що накривав їх, і, навівши на