Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

штани собі підтягнути. 

— Ну, я не знаю, що ми тут вдіємо, — сказав Морква. — Як називається книжка? 

Бібліотекар почухав голову. Непросте питання. Він впритул поглянув на Моркву і склав, а потім розкрив долоні, мовби обтягнуті шкіряними рукавичками. 

— Я розумію, що це книжка. Як називається? 

Зітхнувши, Бібліотекар підняв руку. 

— Два слова? Перше… 

Орангутан склав два зморщені пальці. 

— Коротке? Гм… Що? Щось… 

— Уук! 

— Щось? Щось. Друге слово… Друге? Коротке? Щось? Хтось? Кудись? Від? Для? Щось? Щось. Щось чогось. Перше слово. Що? А, перший склад. Пальці? Дотик твоїх пальців. Довгі пальці. 

Орангутан застогнав і підкреслено сильно потягнув себе за велике волохате вухо. 

— А, звук. Пальці? Рука? Нога? Йти? Клигати? Клигати! Другий склад. Короткий. Дуже короткий. А. Б. В. Ви. Ви! «Клигати» і «ви». Ой, ні: «ви» і «клигати»? А, «кликати», а не «клигати». Викликати! Викликач? Викликання. Викликання. Викликання. Викликання чогось. Слухай, цікаво! Наступне слово. Слово повністю… 

Він уважно глянув на Бібліотекаря, а той чомусь закрутився навколо своєї осі. 

— Щось велике. Величезно-велике. Гепнулося. Щось велике підстрибує і гепається. Зубасте. Дратівливе. Чмихає. Величезно-велике щось, яке чмихає і гепається, — від старанних спроб усе зрозуміти на чолі в Моркви аж піт проступив. — Воно смокче пальці. Смокче пальці? А, опік. Щось гаряче. Щось величезне, гаряче і дратівливе, і воно стрибає… 

Бібліотекар закотив очі. «Людина розумна»? Аякже, розказуйте. 

Гігантський дракон кружляв над містом, танцюючи в повітрі і б’ючи крилами. Він мав колір місячного сяйва, а луска аж виблискувала. Час від часу він розвертався і підступно швидко проносився над дахами заради простої радості буття. 

«Усе це дуже неправильно», — подумав Ваймз. Частина його свідомості милувалася чистою красою цієї істоти. Однак вперта метушлива групка мозкових клітин, розташованих по той бік синапсів, спотворювала картину зачудування своїми графіті. 

«Трясця! Велетенська ящірка! — в’їдливо зауважували вони. — Має важити не одну тонну. Тіло такого розміру не може літати — попри ці гарні крила. І навіщо цій летючій ящірці широкі пластини луски на спині?» 

Вгорі, на висоті п’ятисот футів, у небо здійнявся стовп біло-блакитного полум’я, яке аж гуло. 

— Це просто неможливо! Він би сам собі рота спалив! 

Леді Ремкін стояла поряд, опустивши щелепу. Позаду у своїх сажах вищали й ревли дракончики. 

Велетень розвернувся і стрімголов кинувся вниз, знову метнувши полум’я. На дахах миттю зайнялися жовті вогники. Усе сталося так тихо й елегантно, що Ваймз аж за кілька секунд збагнув: горить кілька будинків. 

— Отакої! Він маневрує завдяки висхідним потокам гарячого повітря — для цього йому й потрібен вогонь! — леді Ремкін поглянула на Ваймза. Її очі сяяли шаленим ентузіазмом. — Цілком можливо, що такого ні-хто не бачив впродовж багатьох століть, розумієте? 

— Атож. Якийсь паскудний крилатий алігатор палить моє місто! — крикнув у відповідь Ваймз. 

— Десь мала зберегтися їхня колонія, — правила своє леді Ремкін, не слухаючи його. — Стільки часу минуло, відколи вони зникли! Де він живе, як ви гадаєте? 

Ваймз не знав, але присягнувся собі, що обов’язково це з’ясує. А потім прийде у це кубло і влаштує дуже серйозну розмову. 

— Одне яйце… — прошепотіла драконниця. — Якби мені до рук потрапило бодай одне яйце… 

Капітан ошелешено витріщився на неї. Йому спало на думку, що з них двох він, можливо, поганий герой. 

Вдалині полум’я охопило ще одну будівлю. 

— Як далеко могли літати ці істоти? — запитав він, дуже повільно й чітко вимовляючи кожне слово, немовби звертаючись до дитини. 

— У них дуже чітке усвідомлення власної території, — пробурмотіла її світлість. — За легендами… 

— Ближче до суті, міледі, — роздратовано кинув він, збагнувши, що зараз пролунає ще одна лекція. 

— Не дуже далеко, — відповіла вона, трохи розгубившись. 

— Дякую, мем. Ви дуже допомогли, — буркнув Ваймз. 

І побіг. 

Десь у місті. На цілі милі навколо не було нічого, крім полів і болота. Він мав мешкати десь у місті. 

Сандалії ляскали про бруківці. Він шалено гнав вулицями. Десь у місті! Звісно ж, цілковита нісенітниця. Абсолютно неможлива. Він такого не заслужив. «Цей дракон міг прилетіти в будь-яке місто світу, але чомусь обрав саме моє…» — подумав Ваймз. 

Коли він примчав до річки, дракон уже зник. Однак над вулицями колихався дим, і люди утворили декілька живих ланцюгів, передаючи з рук у руки відра до підпалених будинків.[14] 

Справу дуже ускладнювали натовпи, що заполонили вулиці: люди виносили свої речі. Майже всі будівлі мали дерев’яні стіни й солом’яні стріхи, тож ніхто не хотів сидіти всередині, ризикуючи згоріти. 

З іншого боку, насправді небезпека була мізерною. На диво мізерною, якщо подумати. 

Цими днями Ваймз почав тихцем носити зі собою записник, де нотував усі завдані збитки: цей процес сам собою наче трохи впорядковував світ. 

«Обйєкт: каретник, один (належав тихому й не-помітному під-приємцеві, в якого перед очима згорів новий екіпаж). 

Обйєкт: овочева крам-ничка, одна (зпалена ювелірно точно)». 

Капітан замислився. Одного разу він купив там яблука. Що в тому місці могло розлютити дракона? 

«Але дракон дуже обачний, — розмірковував далі Ваймз, прямуючи до штабу. — Не зачепив жодної лісопильні, скирти, солом’яної стріхи чи гасового резервуара і спромігся добряче всіх налякати, не завдавши місту справжньої шкоди». 

Він штовхнув двері. Промені вранішнього сонця світили крізь важкі хмари диму. Тут був його дім. Не в тій голій комірчині над свічкарнею у Віксонівському провулку, де він спав, а в цій огидній бурій кімнаті, де пахло невичищеним комином, люлькою сержанта Колона, загадковою особистою проблемою Ноббі, а останнім часом ще й мастикою для полірування обладунків Моркви. Майже домашній затишок. 

Тут ні-кого не було. Ваймз не дуже здивувався. Дошкандибавши до свого робочого місця, він влаштувався у кріслі (цю подушку бридливо викинув би з-під себе навіть собака, не здатний дотерпіти до вигулу), натягнув шолом на очі і спробував поміркувати. 

Поспіх не мав сенсу. Лишивши по собі дим і сум’яття, дракон зник так само раптово, як з’явився. Незабаром виникне новий привід поквапитися, але передусім варто зрозуміти, куди кидатися… 

Він із самого початку мав рацію. «Болотяна пташина» — аякже! Але де розпочати пошуки цього клятого величезного дракона в місті з мільйонним населенням? 

Ваймз усвідомив, що права рука — діючи цілком самостійно — потягнула на себе нижню шухляду, а три пальці, виконуючи ретельно засвоєні накази глибинних структур мозку, взяли пляшку. Одну з тих, що самі себе спустошували. Логіка підказувала йому, що часом він сам приступав до нової пляшки, зривав печатку і переливав собі в горло бурштинову рідину. Але пригадати цього капітан не міг. Скидалося на те, що йому від самого початку траплялися на третину порожні пляшки… 

Він втупився у наліпку. Віскі «Драконяча кров, стара колекція Джимрода Обіймиведмедя». Дешеве й потужне. Можна вогнище ним розпалювати, можна ложки чистити. І щоб сп’яніти, його небагато треба — ще одна перевага. 

Його розбудив Ноббі, торсаючи за плечі. Він приніс новини: у місті дракон, а зі сержантом Колоном біда. Капітан сів прямо, кліпаючи, мов сова. Навколо вирували слова. Звісно, якщо вогнедишна ящірка сидить за кілька футів від тебе і допитливо дивиться тобі нижче пояса, то навіть найсильніший може не витримати. Така пригода здатна лишити глибокий