Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

7.2

Женя

 

Небо, як же боляче. Якщо в мене раніше й були думки про те, що тепер моє тіло, як у невразливого кіборга, то вже до цього моменту я повністю переконалася в помилковості таких суджень. Не знаю, добре це чи погано, але, здається, біосинтезоїд це ніякий не кіборг і не робот. Так, я-лялька набагато сильніша і витриваліша, ніж я-людина, але все одно ця оболонка цілком собі жива і здатна переживати не тільки тактильні відчуття, задоволення та оргазм під час сексу. Біль я теж більш ніж здатна відчути. У моїх грудях б'ється серце. Від хвилювання перехоплює подих. У стресових ситуаціях я відчуваю щось дуже схоже на викид адреналіну. А ще мої кістки цілком реально зламати. Що я, здається, й зробила.

Рука болить жахливо. Настільки, що я вже не здатна ні рухатись, ні повзти кудись, нічого. Хочеться звернутися клубочком і не ворушитися. А ще скиглити й плакати, жаліючи себе нещасну.

Після того, як мені вдалося забратися у вентиляційну шахту, я ще якийсь час трималася. Кудись повзла, петляла в цих вузьких тунелях, кілька разів натикалася на такі ж кришки, як та, через яку я сюди залізла. Парочку я навіть відкрила, щоб визирнути назовні та роззирнутися. Сподівалася знайти більш надійний прихисток. Але в перший раз натрапила на кімнату з якимось інвентарем, яка за розмірами поступалася навіть пральній, а в другий мені "пощастило" на чиюсь особисту каюту. Само собою, я постаралася забратися звідти якомога далі і то якнайшвидше. На це мене ще вистачило.

А потім прийшла втома. Може, тіло і було здатне ще рухатись і щось робити, але морально я просто видихнулася. Тому в якийсь момент вирішила, що у вентиляції теж цілком можна пересидіти деякий час. Хоча б поки не відпочину і не придумаю інший план. Зрештою, змієхвості мене тут не дістануть. І, можливо, не скоро знайдуть. Я на це дуже сподіваюсь. 

І ось лежу я на спині, витягнувшись на повний зріст. Витріщаюся в стелю. Притискаю до себе руку, яка ні на мить не припиняє боліти. По щоках течуть сльози – виявляється, моє тіло навіть на це здатне. І намагаюся хоч якось осмислити весь жах своєї ситуації.

От що мені робити? Як вижити? Навіщо було саме так у всьому зізнаватись? Та й потім... може, варто було б спробувати щось пояснити? А тепер, після моєї втечі, та ще й такої феєричної, з псуванням майна, вони напевно вважатимуть мене шпигункою, або чимось ще гіршим. І вб'ють, як тільки знайдуть.

У мене є лише одна маленька надія, що мені вдасться пересидіти тут до їхньої першої висадки. Тоді я справді можу спробувати втекти з корабля. Але якщо вдуматися, це теж дуже ненадійний, небезпечний план. Я нічого не знаю про те, де саме вони мають висадитися, що це за планета, які там умови, чи населена, чи ні. Загалом повний нуль інформації в усіх напрямках.

Сподіватися на те, що моє тіло витримає будь-які навантаження, теж не доводиться. Плюс я не знаю скільки протримаюся на тій порції концентрату, який проковтнула сьогодні. Що ще мій організм здатний засвоїти, як їжу, мені теж невідомо. За весь той час, що я не сплю, у мене жодного разу не виникло навіть натяку на бажання сходити в туалет. Цей концентрат повністю засвоюється. І не факт, що моя травна система впорається зі звичайною їжею.

Боже, як усе складно. Що мені робити? Що робити?

За що мені це все?

Схлипнувши, заплющую очі. Стримувати ридання дедалі складніше. От помру тут, і буде у нагів свій особистий вентиляційний привид. Ночами витиму і лякатиму їх. Хоча таких ще спробуй, налякай.

Скрививши губи, які досі горять після жорстких поцілунків, я намагаюся вирівняти дихання і не скотитися в повну істерику. Але з грудей виривається ще один судомний схлип.

І тут я чую якийсь тихий цокіт. Тут, у вентиляції.

Насторожено завмерши, розплющую очі. Що це? Мені почулося?

Пару хвилин я лежу, прислухаючись. Але нічого не відбувається. І нічого не чути. Але цей цокіт… раптом тут якась моторошна інопланетна живність водиться?

Ледве дихаючи, я підводжу голову, щоб озирнутися, наскільки це можливо. Навколо панує повна темрява, але я, завдяки своєму зору, досить непогано розрізняю стінки свого лаза. Бачу найближчий поворот за кілька метрів від моїх ніг. А ще… помічаю якісь кругляші на стелі. Штучки три. Розміром, як середнє яблуко. Сплюснуте.

Що це? Їх раніше не було.

Проходить ще кілька хвилин. Ці дивні штуки не рухаються. Я теж. Але з-за повороту раптом знову долинає цокіт. І він наближається.

Щось рухається сюди. Обмираючи від страху всередині, я відштовхуюсь ногами та намагаюся відповзти далі. І тут помічаю, як на тих самих кругляшах, що поруч, спалахують червоні вогники. А потім у них раптом виростають павучі лапки. Багато павучих лапок.

Це… Це… Це що?

Поки я намагаюся прийти до тями, ці страшні інопланетні павуки відліплюються від стелі і повільно рухаються до мене. Видаючи той самий цокіт. А з-за повороту показується ще кілька таких самих.

Зойкнувши від жаху, я перевертаюсь на живіт і кидаюся повзти геть. З однією рукою це дуже складно. Кілька разів я мало не падаю. Особливо, коли доповзаю до іншого повороту і намагаюся в нього вписатися, не зменшуючи швидкості. Але позаду, як і раніше, чується цокіт, він все наближається, і це служить найкращою мотивацією триматися на своїх трьох кінцівках і рухатися вперед.

Мені навіть здається, що я відірвалася. Якісь ці павуки дуже повільні. Може, вони й не переслідують мене? Але все одно моторошні.

І тут попереду, десь за десять метрів від мене спалахують ще вогники. Багато. На стінах і стелі лаза причаїлося десятка два-три проклятих кругляшів. І тепер вони всі починають випускати свої лапки.

Чорт. Здається, мене просто, як дичину, загнали в пастку. Тепер з обох боків на мене насуваються ці інопланетні членистоногі тварюки.

Ледве не заскавчавши від жаху, важко дихаючи, я завмираю на місці. Озираюся назад. Вони вже дуже близько.

Ті, що попереду, трохи далі, але теж скоро до мене дістануться. Знову дивлюся вперед.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍