Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А що з ним зробиш… – промимрив Сан. – Наш головний дикий змій і не зможе дати дозвіл на перетин куполу. От якби він не був диким змієм… – ще тихіше додав він і підозріло засопів.
– Сан! Що ти приховуєш від мене? Хіба можна дикого змія перетворити назад? – Почавши трясти чоловіка і бити його по щоках, приводячи до тями, вимогливо запитала я.
– Теоретично все можливо, – кивнув він, заплющуючи очі.
– Як? – Гаркнула я. Впевнена, в моїх очах з'явився блиск надії, чи маніакальний блиск.
– Як із нарлами. Потрібно ділитися своїми емоціями...
Поплескавши Сана по грудях на знак подяки, я посміхнулася, відчуваючи приплив сил. Та я такою задоволеною та п'яною давно себе не почувала. Але все зараз не має значення. Я знайшла вихід! Емоцій у мене багато, зможу і змія розворушити, тож чекай на мене страшний і великий змій. Я йду!
Або не йду…
Смикнувшись, я зітхнула і подивилася на хвіст чоловіка, який обвив мої ноги і утримував на місці, не даючи навіть трохи відповзти від нього. І що накажете мені з ним робити? Укусити? А раптом він у стані алкогольного дурману пришибе мене? Я ще надто молода, щоб вмирати.
– Сан… – покликала я, – Сан!
Реакції, природно, не було ніякої, ну крім того, що чоловік протяжніше зітхнув і щось засичав. Хмикнувши у відповідь на його шипіння, а постукала подушечками пальців по хвосту чоловіка, намагаючись вирішити цю досить нетипову проблему. Все ж таки спати з чоловіком мені б не хотілося. Та й мало, побачить хтось, а потім я повинна буду, як чесна і порядна жінка, вийти заміж за Сана.
– Вбивають! – Заволала я, сівши на ліжку в очікуванні охоронця.
Мовчазний наг не підвів. Не минуло й кілька секунд, як він увірвався до кімнати, приголомшено дивлячись на мене своїми нелюдськими зіницями. Б-р... мороз по шкірі.
– О, мій рятівник… – проникливо почала я, відмахнувшись від Сана, який хотів щось сказати. Отямився, таки? – Не могли б ви врятувати мене від кайданів цього шкідливого хвоста?
Чоловік кілька секунд витріщався на мене, немов перший раз побачив, потім, не міняючи погляду, глянув на хвіст, шість разів поплескав своїми чорними віями і зітхнув. Причому зітхнув настільки тяжко, наче я реально дістала його. Та коли б я взагалі встигла? Ми ж і не розмовляли жодного разу!
Втім, усе це не має значення, адже він відчепив від мене хвіст. Не знаю, що він робив, але як тільки я змогла злізти з ліжка, була дуже вдячна за його допомогу. Висловити свою подяку я не встигла, адже мій переможний рятівник підняв з ліжка Сана, закинув його руку собі на плече, і потягнув його на вихід.
– Обережніше! – Пробурмотіла я, помітивши, як голова Сана нахилилася, намагаючись перевірити на міцність одвірок. – Раптом там мізки?
Охоронець жарт не оцінив, глянув ще більш приголомшено, похитав головою і поповз. Я теж вирішила не гаяти часу і, поки біля моїх дверей нікого немає, швидше вийти. Все-таки зараз я смілива і відважна алкоголічка, яка не зробить дурниці на тверезу голову. При цьому я розуміла все чудово, так що втрачати свій шанс поговорити зі змієм, у мене не було жодного бажання.
Вийшла я з кімнати, наче шпигун, крадучись. Принаймні, я старалася. І не моя вина, що ноги тримати не хотіли, і я трохи спотикалася. Дійшовши до кінця коридору так нікого і не зустрівши, я згадала одну дуже важливу деталь моєї вилазки. Я не знала, куди мені треба йти!
– Мао! Дао! – Пошепки покликала я, знайшовши затишну нішу і сховавшись там. – Мені дуже потрібно… – мало не слізно просила я.
"Тобі погано?" – уточнив тихо Мао, ніби й сам боявся чогось.
– Ні, – чесно зізналася я. – Мені потрібна допомога.
Відповіді не було і я зрозуміла, що не усвідомлено припустилася помилки, адже, здається, мої вірні друзі та помічники не хотіли зв'язуватися зі мною в нетверезому стані. Ця думка змусила мене внутрішньо обуритися і розізлитися. Все ж таки, якщо ми друзі, то друзі у біді не кинуть! Зайвого не спитають і допоможуть ... – завила я подумки на одній ноті.
«Кажи, що треба» – здався Дао, і я почула його сумне зітхання.
– Мені потрібно потрапити до Предводителя нагшасів. Проведіть мене до печери з тим деревом.
"Може не треба?" – це вже Мао, причому жалібно так, наче мене в тій печері проковтнуть, не залишивши навіть кісточки.
– Треба! Я мушу це зробити! – Рішуче заперечила я, не стримуючись.
– Світлано?
Ковтнувши, я відступила до стіни, почувши спантеличений голос Ларі. Ще його мені не вистачало! Ось чому він не спить? Змії ж сплять?
– Світлано, ти де?
– У тебе в голові… – пробелькотіла я. – Іди, куди йшов.
– Світлана! – Непомітні двері в нішу буквально вилетіли, а чоловік постав переді мною, починаючи шукати щось на моєму тілі. – Ти чому тут? Щось трапилося? Тебе хтось образив?
– Образив… – зітхнула я.
– Хто? Скажи мені і я...
– Що?
– Зроблю все, щоб покарати твого кривдника, – охоче випалив чоловік, а потім принюхався. – Ти п'яна?
– Лиш трішки…
– То хто тебе образив?
– Сан.
– Хто? – Завис чоловік, насупившись.
– Шархісан.
– Він ... він змушував тебе до чогось? – Тепер прийшла моя черга зависнути і хмуритися, не розуміючи, до чого саме цей наг міг мене примусити?
– Ні, – хитнула я головою. – Він відмовився показати мені дерево з легенди нагшасів.
– А навіщо воно тобі?
Зробивши невинний вираз обличчя, я жалібно подивилася на чоловіка. І не важливо взагалі, що мені потрібне не дерево. Та й Сан тут абсолютно не винний. Якщо вже вирішила щось, треба діяти до кінця.
– Хочеш, я тебе поцілую?
– Ем… хочу, звичайно.
– Тоді відведи мене до цієї печери.
– Світлано, це може бути небезпечно для тебе.
– Але ж ти будеш поряд! Я впевнена, що поруч із таким мужнім чоловіком, як ти, мені нема чого боятися.
Після моїх втішних компліментів, Ларі розцвів, на щоках чоловіка з'явився рум'янець, від чого мені навіть соромно стало. Але ж я хотіла тільки його потішити. Та й свою частину угоди я обов'язково виконаю та поцілую його, двічі!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті», після закриття браузера.