Читати книгу - "Серце пітьми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я знаю, знаю… Все гаразд, — крикнув чоловік у відповідь якнайвеселіше. — Причалюйте. Все гаразд. Я радий.
Його зовнішність нагадувала мені про щось дуже кумедне, десь уже бачене. І, маневруючи, аби підійти до берега, я запитував себе: «Кого ж нагадує мені цей хлопець?» Раптом я додумався: він схожий на арлекіна! Його одяг з коричневого полотна був увесь покритий латками — яскравими латками синього, червоного і жовтого кольорів — на спині, спереду, на ліктях, на колінах; кольорова матерія оперезувала його куртку, навіть штани мали ясно-червоний кантик унизу. Освітлений сонцем, він мав дуже веселий і навдивовижу акуратний вигляд: можна було розгледіти, як вправно нашиті всі ці латки та облямівки. У нього було безбороде хлоп’яче обличчя, дуже світле, без жодних видатних рис, маленькі сині очі і ніс, шкіра на якому майже повністю облізла від спеки. Гримаси і посмішки змінювалися на його відкритому обличчі так, як світло й тінь чергуються одне з одним на рівнині у вітряну погоду.
— Пильнуйте, капітане! — вигукнув він. — Учора ввечері тут затонув ще один корч.
Що? Ще одна коряка? Зізнаюся, я брутально вилаявся. Наприкінці цієї чарівної мандрівки я ледь остаточно не згубив своє судно. В ту мить арлекін на березі повернув до мене свого приплюснутого носа.
— Ви англієць? — запитав посміхаючись.
— А ви? — гукнув я у відповідь.
Посмішка зникла, і той похитав головою, ніби йому жаль було мене розчаровувати. Проте за мить хлопець пожвавився.
— То пусте! — вигукнув він підбадьорливо.
— Ми не запізнилися? — запитав я.
— Він там, — відповів чоловік, глянувши вгору і раптово засмутившись. Обличчя в нього було, наче осіннє небо, де хмари щохвилі можуть змінитися на сонячне світло.
Коли ж начальник у супроводі озброєних до зубів подорожніх зійшов на берег, цей хлопець вибрався до мене на облавок.
— Скажу прямо, мені все це не подобається, — повідомив я. — Ці тубільці в кущах.
Та він переконливо запевнив мене, що все гаразд.
— Вони прості люди, — докинув насамкінець. — Я радий, що ви приїхали. Мені не так легко було з ними впоратися.
— Але ж ви сказали, що все гаразд! — скрикнув я.
— О, вони не хотіли заподіяти вам нічого поганого, — сказав мій співрозмовник, але, спіймавши мій здивований погляд, виправився: — Майже не хотіли.
А потім хутко додав:
— Господи, вашу рубку треба добряче почистити!
Потім він на одному подихові порадив мені тримати достатньо пари в котлі, щоби бити тривогу в разі найменших неприємностей.
— Один добрий гудок зробить для вас більше, ніж усі ваші гвинтівки. Вони прості люди, — повторив він.
Той чоловік говорив настільки швидко, що цілком забалакав мене. Здавалося, він намагається надолужити говоріння за довгий період німоти, бо, сміючись, натякнув, що власне так воно і було.
— Хіба ви не розмовляєте з паном Курцом? — запитав я.
— З ним не розмовляють — його слухають! — дуже екзальтовано вигукнув той. — Але тепер…
Він махнув рукою, моментально опинившись у цілковитій глибині зневіри. Проте за мить уже виринув звідти, вхопив обидві мої руки і, безперервно трясучи ними, заторохтів скоромовкою:
— Брат моряк… честь… задоволення… захват… дозвольте представитися… росіянин… син протоієрея… Тамбовської губернії… Що? Тютюн! Англійський тютюн, чудовий англійський тютюн! Ось це по-братськи. Курю? Де ви бачили моряка, що не палить?
Люлька заспокоїла його, і поступово я довідався, що він утік зі школи, пішов у море на російському кораблі, знову втік, певний час служив на англійських суднах і тепер змирився з протоієреєм: це він особливо підкреслив.
— Поки ти молодий, треба побачити світ, набратися досвіду, ідей; розширити світогляд…
— Тут?! — урвав його мову я.
— Будь-де… Тут я зустрів містера Курца, — відповів він із докором і юнацьким запалом.
Я припнув язика. Схоже, він переконав голландську торгову компанію на узбережжі забезпечити його товаром і вирушив у глиб країни з легким серцем, наче дитина, що не відає, щó чекає її попереду. Сам-один він блукав берегами цієї ріки майже два роки, відрізаний геть од усіх і всього.
— Я не такий молодий, як здається. Мені вже двадцять п’ять, — сказав він. — Спершу старий Ван Шютен хотів послати мене до біса, — продовжив розповідь, вочевидь, тішачись нею, — але я причепився до нього і сипав словами, як горохом, поки нарешті він злякався, що я заговорю задні ноги його улюбленого пса, і таки дав мені деякі дешеві речі і кілька пістолів, сказавши наостанок, що сподівається більше не побачити моєї пики. Старий добрий голландець Ван Шютен… Я послав йому одну невелику партію слонової кістки рік тому, так що він не зможе назвати мене злодюжкою, коли я повернуся. Надіюся, він отримав її. А до іншого мені байдуже… Я наготував вам дров. То був мій старий будинок. Ви бачили?
Я подав йому книгу Тоусона. Й мені здавалося, що хлопець захотів мене поцілувати, проте стримався.
— Це єдина книга, яку я собі залишив. Я вже думав, що втратив її, — сказав він, захоплено дивлячись на книгу. — Знаєте, скільки нещасних випадків трапляється з тими, хто подорожує наодинці?.. Іноді каное перевертається, а інколи доводиться дуже швидко забиратися геть, коли люди сердяться…
Він узявся гортати сторінки книги.
— Ви щось нотували російською? — запитав я. А він лише кивнув. — А я гадав, що це якийсь шифр, — додав я. А хлопець засміявся, та одразу ж посерйознішав:
— Мені коштувало чималих зусиль тримати цих людей на відстані.
— Невже вони хотіли вас убити? — запитав я.
— О, ні! — скрикнув він і замовк.
— То чому вони нападають на нас? — допитувався я.
Повагавшись, той сором’язливо відповів:
— Вони не хочуть, аби він від’їжджав.
— Не хочуть? — з цікавістю перепитав я.
І він кивнув, таємничо і мудро.
— Повірте, — вигукнув хлопець. — Ця людина розширила мій світогляд!
І він розкинув руки, дивлячись на мене своїми блакитними оченятами, круглими, наче блюдечка.
III
Я вражено дивився на нього, а він стояв переді мною, сповнений ентузіазму, у своєму блазенському казковому костюмі, ніби щойно втік із трупи мімів. Саме його існування було неймовірним, незбагненним, цілковито абсурдним. Він був загадкою, яку годі було розгадати. Незрозуміло, як він існував, як йому вдалося дістатися так далеко, як йому пощастило вціліти, — і чому він не щезнув умить.
— Так я і мандрував, — сказав він. — Далі, потім ще трохи далі. І зайшов так далеко, що вже не знаю, чи зможу коли-небудь повернутися… Пусте. Часу у мене багато. Виживу. Але забирайте Курца — і якнайшвидше, кажу я вам.
Ось вам чарівна сила юності, убраної в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серце пітьми», після закриття браузера.