Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Я була обурена, але ще більше мені хотілося декого вбити! Я пішла, сподіваючись, що ввечері все це непорозуміння проясниться. Але наступив вечір, а потім і ранок наступного дня. А Деміан не повертався.

Я вирішила, що мені не слід поступатися цим двом жінкам. Я – дружина Деміана. Розповів він про це своїй родині чи ні, мені все одно. Але я не можу дозволити, щоб мене принижували!

На обід я спустилася в їдальню і під прицілом трьох пар очей сіла за стіл, давши знак прислугі, щоб мені також принесли обід. Мабуть, у... моїх родичів були гості. За столом сидів молодий чоловік, який з великою цікавістю спостерігав за мною. Він сидів навпроти Дез, повне ім'я якої було Дейзлін, і якесь внутрішнє почуття підказувало мені, що він - наречений дівчини.

— Хто дозволяв тобі спускатися і приєднуватися до нас? - суворо запитала Ірен.

— А я маю питати дозвіл? - невдоволено здивувалася я. - Я – дружина Вашого сина. Ваша невістка. Маю всі права.

— Хм, що? Хто ця дівчина? - зі смішком перепитав чоловік. Мені він не сподобався з першого погляду. Таких молодих чоловіків на балах було дуже багато і я намагалася оминати їх. Ось просто по обличчю, очам, його манерам видно, наскільки це самозакоханий павич! Хоча... мій чоловік теж не найкращий вибір.

— Намагається запевнити нас, що Деміан на ній одружився, — невдоволено пирхнула Дез. - Мій братику, як завжди зник, ось тепер і думаємо, що з нею робити до його появи.

— Що означає «з нею робити»? – перепитала я. - Я залишусь тут жити на правах його дружини...

— Замовчи, тобі ніхто не давав права говорити, - суворо промовила старша герцогиня.

— Мені ще право на це потрібне? - істерично хмикнула я. Руки тремтіли від почуттів.

— Не смій підвищувати голос у моєму будинку, — продовжувала суворим, холодним тоном Ірен.

— Я ще не підвищувала...

— Не перемов мені!

У мене навіть перехопило подих!

— Я Вам надала всі докази свого шлюбу...

— Вони поки що нічого не означають.

— А шлюбне татуювання? А слова Деміана перед прислугою...

— Ти сама себе чуєш? - перебила цього разу мене Дез. - Прислуга? Мені начхати, що він казав прислугі.

— Вибачте, що втручаюся, - я подивилася на чоловіка, - але якщо шлюб справді було укладено, крім татуювання...

— Ми не можемо звірити татуювання на руках подружжя, доки тут не буде самого Деміана! - голос Дез мене вже починав дуже сильно нервувати.

— Кохана, я не люблю, коли мене перебивають.

Мої здогади про цю людину підтвердилися: він - наречений Дез, він - самозакоханий павич.

— Крім татуювання, мало бути свідоцтво про шлюб. Офіційний документ.

Я задумалась. Звичайно, повинно бути, тільки ось... якщо наш шлюб було укладено вісім років тому... Я висловила свої думки вголос, і побачила лише глузування в очах жінок, тоді як чоловік, подумавши, додав:

— З неповнолітніми свідоцтво видається за їх повноліття, як і публікується новина про шлюб у королівському віснику. Коли Вам виповнилося вісімнадцять?

— Два місяці тому, — глухо відповіла я, відчуваючи щось погане. – А мої батьки могли отримати свідоцтво? Я напишу їм, так, напишу, швидше за все, моє свідоцтво в них.

— Звичайно, можете їм написати, - підтримав мене чоловік, імені якого я й досі не знала. - А також можна піти в королівську службу та попросити копію королівського вісника із зазначенням офіційності Вашого шлюбу.

— Дякую! Я обов'язково скористаюся Вашою порадою, - хоч мені він і не сподобався, все ж таки він дав досить хороші поради.

Мабуть, щоб не виставляти себе в поганому світлі перед майбутнім зятем, мені дозволили залишитись на обід, який проходив у напруженому мовчанні.

Я не залишилася на чай, поспішаючи якнайшвидше написати лист батькам. А також збиралася встигнути до закриття в королівську службу, хоча насилу уявляла як її знайти в новому для мене місці. І головне... чи виділять мені карету для цього.

Ще одна проблема полягала в тому, що артефакт пошти зазвичай перебував у робочому кабінеті господаря будинку та користуватися ним могли лише певне коло осіб. Але я вирішила випробувати свою вдачу.

Кабінет виявився закритим. Я поцікавилася у Івілі щодо артефакту та кабінету герцога, на що отримала досить розчаровуючу відповідь.

— Герцог нікому не дозволяє відвідувати його кабінет, тому він закритий на магічний замок. Лише його відбитки можуть відчинити двері. Але у будинку є ще один артефакт пошти. У леді Ірен.

Щось мені підказувало, що герцогиня навряд чи погодиться надіслати мого листа. І все ж таки мені довелося попрямувати в оранжерею, де вона в цю годину дня любила проводити свій час.

— Я тебе не викликала, — зауважила вона, як я переступила поріг.

— Я лише хотіла попросити Вас про одну послугу.

— Ах да. Забула. Я теж, - манерно посміхнулася вона і повернулася до мене. Жінка була гарна, тільки я розуміла тепер, у кого виріс такий син. Характери у всієї родини були страшенно противні.