Читати книгу - "Що сказано"

любі мої, дивний висновок, до якого прийшов я. Всім нам серця наші кажуть, що винагороди цього світу — пустопорожні. Найгірше, що ми можемо вчинити, — це вести життя не у згоді зі словом Божим. А що коли сама Смерть — якщо вона праведна, якщо вона за святу справу — є благословенням?

— Во ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь.

-------

По утрені Аркадій вирішив показати Ластівці, де він працює. Роками йому кортіло повести когось із родини на підприємство. Але ніхто не зголошувався. Ніби нікому й не цікаво. Доки він приносить додому в четвер зарплатний чек, яке кому діло, звідки той береться? А зараз він хотів показати дружині місце, де проводить стільки часу.

Коли проїжджали Hollywood delicatessen, Ластівка сказала:

— Я й не знала, що ми так близько від Голлівуду.

Аркадій розсміявся.

— Ось він. — Величезну сіру будівлю прикрашала торгова марка компанії: червоний неоновий тюлень, переплетений із сяючим синім знаком &[14].

— Який… Вражаюче. Такий великий, — мовив Стефан, штовхнувши Ластівку.

Аркадій зиркнув на дружину.

— Гидота.

Зубочистка зламалася. Він натиснув на газ.

— Я б не сказав, — мовив Стефан.

— Ні, дорогий, ні, — додала Наталка. — Глянь-но на цю чудову стоянку. А на тому боці що? Намети?

— Бомжі.

— Що за одні?

— Люди, яких дістало.

Кілька днів тому, коли прибув на роботу завчасу, Аркадій перетнув вулицю і вступив у те злидарське поселення.

Місцеві фабрики скидали на стоянці свій непотріб. Він проходив повз нафтові бочки, поламані візки для покупок, купи лахміття. Цілі пагорби з рукавиць, і з шин, і з взуття. Минув щось схоже на хату з капотом замість даху. На стільці з трьома ніжками скрутився кіт. Повітря пронизане бурштиновим світлом відчаю. Йому стиснуло горло. І оце ради цього кидати батьківщину?

Чоловіки, що з’юрмилися довкола багаття, його ніби й не бачили. Він роздивлявся обличчя. Бідність і негода вдосконалили їх. У світлі багаття шкіра видавалася засмаглою. Він уже бачив такі в повоєнній Німеччині, у трудовому таборі. Скрута й жадання відклалися в них у кістках.

Аркадій піймав на собі погляд чоловіка у бейсболці й усміхнувся у відповідь, але той відвів очі. Інший, котрий попивав щось із термоса, підвівся і люто втупився в Аркадія.

За кількадесят кроків, уздовж шосе 1 гуркотіли вантажівки.

Ластівка запитала:

— Що «дістало»?

— Головний біль, проблеми. Їм уже задосить.

— А що вони собі думають? Життя — це забава? Не треба так говорити в присутності Бо.

— Хай бачить.

Для Бо підприємство було як зáмок. Десь поруч мають ховатися дракони.

— Дивіться, ціла машина кока-коли! — Малий загорлав: — Дивіться! Дивіться!..

— Заткнись! — крикнув Аркадій.

Він звернув з шосе і поїхав додому довшою дорогою, через парк. Тут, під вербою біля озера, їхня родина в щасливіші неділі влаштовувала собі пікніки.

Аркадієве місце праці стало чимсь на зразок родинної таємниці. Ластівка не хотіла про це говорити. Воно було потворне, а потворному місця в її хаті не було.

О четвертій годині Аркадій повернувся на підприємство, де перевдягся з недільного костюма в синій комбінезон.

Весь вечір (а іноді й ніч) він ходив між стосами ящиків на велетенському складі, освітленому довгими трубками, що дзижчали, мов сердиті цикади. Коли вже нікого не було, він співав. Українських народних про чорнявих дівчат, чарівні гори, співочих журавлів. Слова пісень вилунювали по цілому складі, відбиваючись від ящиків, щойно привезених з Італії, Португалії, Японії. Звуки прослизали в коробки з флорентійськими рукавичками і гніздилися в ящиках з іспанською порцеляною.

Він любив прибирати. Його улюблена швабра була широчезна. Він хапав її правою рукою, ніс паралельно до долівки, обережно спускав, брався за держак обіруч, кінець випускаючи попід руку, і пхав перед себе. Тертя щетини об кахлі діяло заспокійливо. Він витер чоло носовичком. Одна з найчистіших професій. Наче дихання. Скільки підлог переходив він за життя? Безліч. У батьковій стодолі на долівці він кохався з Мелодією. Геть її забув. Її м’які груди. І дно човна, де лежав з Ластівкою. Давно-давно, коли вони ще любили кохатися. Що сталося з Раковським, учителем піаніно? Люди змінюються. І це дивно. Бо сам він не змінився. Він досі себе впізнає. Він — той самий чоловік, яким був на фермі чи в таборах. Може, він надто суворий із Бо, але хтось же повинен навчити хлопця правди життя. Хотілося б мати більше часу для сина, та часу справді не вистачало ні на що, крім роботи. Це перше, чому він має навчити сина. Бідняк завжди в праці. Аркадій затягнув кілька тактів із «Турандот». Майже північ. Скільки часу люди проводять на самоті! Дивовижно. І ніхто його не знає.

Сам будинок змінився. Мури зітхали, темні очниці вікон мружилися. Хто це такий? Якою мовою він співав? Де його паспорт? А англійську він знає? Присягу на вірність знає? Минулого місяця вони їздили до Елізабетинської міської ради складати клятву громадян. І повернулися з прапорцями на чорних пластикових підставках. Аркадій налив усім по келиху саморобного токаю. Але настрій у всіх був безрадісний, хмурий. Він перевів Blaupunkt на короткі хвилі. Решту вечора вони просиділи, слухаючи передачі радіо «Вільна Європа». І вже починали здогадуватись, що ніколи не повернуться додому.

-------

Пішла чутка: У Вóрогів на горищі є порожня кімната.

Ластівчині родичі, Сліпий Петро і тета Вєра, започаткували переселення, під'їхавши до будинку в уживаному, але досі блискучому червоному б’юїку, в якому мешкали три місяці.

Якщо їм нема місця в хаті, сказала Вєра, вони спатимуть у машині. Насправді їм потрібна безпечна стоянка. Нью-Йорк надто небезпечний. Вона показала, де на колесах колись були ковпаки.

— Срібні.

— Хромові, — буркнув Сліпий Петро.

— Коли ти отримала права, Вєро?

— Права?

Вони підкреслювали, що погостюють не довше як тиждень. А прожили цілу зиму, доки одного ранку наприкінці лютого Вєра з гіркотою не заявила, що вони їдуть до Флориди, де сніг не падає. Нібито снігом відав Аркадій. Потім вони щороку приїздили на Великдень і Різдво.

Обоє родом із провінційного містечка в південно-східній Україні, Сліпий Петро і Вєра разом і працювали друкарями. Сліпий Петро, колись орлинозорий, зрадів був Революції. Навіть як народний депутат поїхав до Москви. Оскільки працював він руками, він вважав себе поетом матерії. А власники капіталу, які нічого не робили для збагачення землі, були посередниками, плющем на вікні, що заступає світло. Він не вважав Революцію жорстокою. Падіння їхнє виглядало настільки ж природнім, як обстригання плюща, коли будинок знов перейшов у власність живих людей. Багачів пограбували, бо вони не помічали