Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

– Асд… Асдусі… Прокляття… Як там тебе? – не витримала я. – А просто помовчати ти не можеш?

– Асдусціас, – люб’язно нагадав демон, розпливаючись в посмішці. – Для тебе, люба, просто Асдус.

– Та начхати! – вибухнула я. – Можеш просто помовчати? Не бачиш, що він зовсім скажений?

Демон вибухнув сміхом, через що його горло відразу нанизалося на лезо меча ще сильніше, і сміх змінився стогоном. «Скажений» блимнув на мене очима з явним невдоволенням і знову перевів погляд на Асдуса.

– А тепер кажи, якого рожна ти поліз на мою територію?

– Взагалі-то тут уже не твоя територія, – знущально зауважив демон.

– Я твій слід почув у самого замку. Що ти там робив?

Овва, а це вже цікаво! Коли це Асдус встиг в замку побувати? Я його доволі далеко від житла вампіра зустріла.

Демон чомусь мовчав, лише лукаво виблискував котячими очима. Чорний Лорд примружився, і його губів торкнулася зневажлива усмішка.

– Аррія? Невже і вона перед тобою не встояла?

– Я можу бути дуже наполегливим, – підморгнув Асдус і знову зиркнув у мій бік. – Та й небезпечно, знаєш, надовго залишати таку пристрасну жінку саму, – це вже знову вампіру. – Вона тобі не кишеньковий песик.

Незрозуміло, на яку реакцію чекав демон, але обличчя його потьмяніло, коли вампір досить спокійно знизав плечима.

– Іноді її надмірна настирливість починає втомлювати. Тож я навіть радий, що ти розважив її за моєї відсутності.

Чорний Лорд відвів меч від горла демона і сховав незрозуміло куди. Я спеціально за цим рухом стежила, бажаючи, нарешті, дізнатися секрет. Але нічого так і не зрозуміла. Меч просто зник, ніби розчинившись у повітрі. Може, наступного разу вдасться дізнатися.

– Несподівано! – підводячись на ноги і обтрушуючись, промовив демон. – А наша золотоволоса красуня так переживала, що ти можеш нас разом застати, що поспішила випровадити якнайшвидше.

Вампір тільки хмикнув.

– А ти не думав, що вона взагалі зі мною зв’язалася через тебе? – залишивши знущальний тон, сказав Асдус. – Хотіла, щоб ти приревнував.

– І ти, звичайно, охоче їй допоміг у такій делікатній справі, – з сарказмом зауважив вампір, який, як і раніше, перебував напоготові.

Він стояв за два кроки від супротивника, напружений як струна. Здавалося, готовий будь-якої миті знову витягти меч. Зброя ж демона валялася неподалік, зараз і віддалено не нагадуючи той вогняний жах, яким був ще кілька хвилин тому. Асдус підбив меч ногою і, спритно схопивши в повітрі, миттєво сховав незрозуміло куди. Я знову видала розчароване зітхання.

– В таких справах я завжди готовий допомогти, – глузливо відгукнувся демон на слова вампіра. – Натура в мене чуйна.

– Допомагай десь в іншому місці, – буркнув Чорний Лорд. – Побачу тебе знову біля мого замку, вагатися більше не буду. Хоча зазвичай я незрілих юнаків не вбиваю.

Очі демона спалахнули злим блиском. Схоже, вампірюга наступив кішкоокому на хвору мозоль.

– А скільки йому років? – зрозумівши, що вбивати ніхто нікого не буде, втрутилася я.

Та й занудьгувати вже встигла, поки ці двоє обмінювалися зрозумілими лише їм репліками.

– Сто п’ятдесят, – процідив Асдус, не зводячи з вампіра неприязного погляду.

У мене навіть щелепа відвисла. Це він незрілий юнак?! Скільки тоді самому Чорному Лорду? Хоча краще не питати, розум ціліше буде. І такий ось дідусь ще й на юних дівчат зазіхає! Та вони обидва мені в прапрапра… і ще скільки там прадіди годяться.

Обидва, не змовляючись, подивилися в мій бік не надто приязно. І я запізно згадала, що вони кожну мою думку можуть чути. Нервово проковтнула і знизала плечима. Мовляв, я ж не винна в тому, що у мене в голові коїться.

– Слухай, віддай мені дівчинку, – несподівано приголомшив Асдус. – Тобі вона взагалі навіщо? Ти часто буваєш у світі смертних, легко знайдеш собі іншу. А я заприсягнуся, що більше жоден демон на твою територію не поткнеться. І я у бік Аррії навіть не гляну.

Вампір виглядав не менш приголомшеним, ніж я, такою пропозицією. Але коротко і неприязно відповів:

– Ні.

Асдус примружився і скинув голову.

– Ну, дивись, Атію! Було б запропоновано.

– Краще забирайся звідси, поки я тобі шию не скрутив, хлопче!

Новий натяк на вік змусив демонську фізіономію сіпнутися. Він нерозбірливо вилаявся і, кинувши на вампіра похмурий погляд, процідив:

– Це ще не кінець, Атію!

Той лише хмикнув, явно не сприймаючи його загрозу серйозно.

Ми обидва з різними почуттями спостерігали за тим, як демон перетворюється на вогненну пляму і зникає у далині. Чорний Лорд – з явним вдоволенням, я ж – якось приречено. Чомусь Асдус уже не лякав так, як вампір. Принаймні, з ним домовитися можна, зважаючи на те, що я бачила.

– Не обманюй себе, дівчинко, – почувся голос Чорного Лорда. – Асдусціас з клану Дарнадар особливою шляхетністю не відрізняється. Тим більше у стосунках з жінками.