Читати книгу - "Наложниця Темного Лорда, Анні Флейм"

5.2

— Ти справді вважаєш, що здатна від мене сховатися, крижинко?

Знову цей іронічно-глузливий тон. Мені не хочеться обертатися, але я знаю, що мушу це зробити. Інакше він знову підійде зі спини і… Все повториться. 

Повільно випростовуюсь і на негнучких ногах повертаюся до Темного Лорда обличчям. Він стоїть за кілька кроків від мене, схрестивши руки на грудях. Відчуття холоду зникає, а чоловік навіть виглядає цілком нормальним, не схожим на холодного ожилого мерця. Але внутрішнє чуття підказує мені: головне — не затримувати погляд на його очах, на тих бездонних чорних озерах на затіненому стелажем обличчі. Тому я зосереджуюсь на книзі, яку він продовжує тримати в лівій руці.

— В мене є ім'я, — тихо, але твердо відповідаю йому. — Я — Лія.

— Я знаю, крижинко, — відповідає Темний Лорд, і в його голосі я чую зверхню посмішку. 

Мій погляд постійно намагається піднятися вище книги, що знаходиться на рівні грудей. Але я не наважуюсь, аби знову не потрапити до пастки його очей. Чаклун. Як є, чаклун. 

— Подивись на мене, — наказує він. 

Я вперто свердлю поглядом цю кляту книжку в його руці, ніби вона — найважливіша річ у моєму житті. Хоча, можливо, саме зараз так воно і є. Не піднімаю очі навіть тоді, коли Темний Лорд за три неквапливих кроки скорочує відстань між нами до нестерпно близької. Він кладе книжку на стелаж поруч зі мною, і тепер мені залишається лише ковзати поглядом по його м'язах, що натягують тонку чорну тканини сорочки на грудях та плечах.

— А ти з норовом, виявляється…

Оксамитові нотки в голосі чоловіка віддаються легкою вібрацією десь всередині мене. В тій частині, що з нетерпінням передчуває його наступні дії. Нове приниження — гірке і солодке водночас. Можливо, навіть востаннє. З ним же кожен раз може виявитися останнім, чи не так? Хочи би що, але на мене не очікує нічого хорошого. Принаймні, з моєї точки зору. Тому я продовжую мовчати, не в змозі відірвати погляд від тіла Темного Лорда, але все ще достатньо контролюючи себе для того, аби не дивитись йому в очі.

Кінчик вказівного пальця торкається мого підборіддя. Не крижаний, але ледве теплий. Тіло відповідає на цей дотик хвилею мурашок, що прокочується по шиї та плечах. Темний Лорд м'яко, але невблаганно змушує мене задерти голову, і всього мого спротиву вистачає лише на те, щоб опустити повіки. Внутрішнє чуття знову і знову повторює — не можна дивитись йому в очі в жодному разі, інакше знову собі не належатиму. 

Та попри мої очікування, цілувати мене цього разу він не збирається. Принаймні, поки що.

— Що ти тут шукала? — лунає вкрадливе питання.

— Книжки, — відповідаю я перше-ліпше, що приходить до голови.

— Логічно, — зауважує Темний Лорд. — А конкретніше?

— Щось цікаве, — мене ще не полишає надія ухилитися від прямої відповіді. Тому що я не знаю, як на неї відреагує мій мучитель.

— Не дражни мене, крижинко.

Багатозначний і загрозливий прохолодний подих на моїх губах прокочується по тілу тремтливою хвилею. Це, трохи схоже на лихоманку, відчуття осідає гарячим тягарем внизу. Ну як? Як він це робить?! Чи, може, саме так позначається втрата життєвих сил, про яку казала Айна? Що разом із ними втрачається і самовладання?

І тим болісніше визнавати, наскільки охоче я вдихаю цю небезпечну прохолоду, що викликає спогади про передсвітанкові години наприкінці літа — на початку осені.

— Я шукала історичні книги, — відповідаю пошепки. Говорити голосніше не ризикую — голос напевно тремтітиме. Та й Темний Лорд зараз настільки близько, що мені здається — він чує не те що мої слова, навіть мої думки.

— Навіщо? — знову прохолодний дотик, але все ще лише дихання. Близько, надто близько. Десь всередині назріває бажання трохи податися вперед, щоб нарешті вже торкнутися і відчути гіркуватий присмак його губ. Розчинитися в його обіймах. Дозволити робити з собою все, що він…

Спалах люті опалює серце та вгамовує цей напад зрадницької слабкості.

Ні. Заради Лара, заради пам'яті про нього. Ніколи. Один раз цей чаклун мене вже зачарував, вдруге я не піддамся. Але для того, щоб ці витонченні тортури нарешті скінчилися, я маю говорити. Доведеться зізнатися про ціль своїх пошуків.

— Я… шукала записи про тебе.

— Он як…

Якась дивна інтонація у його відповіді. Ніби він здивований, але це здивування настільки щедро присмачене іронією та зверхністю, що не залишається сумнівів у його вдаваності. 

— Знання є світлом, здатним засліпити… — задумливо промовляє Темний Лорд, — Тобі знайомі ці слова, крижинко?

Здається, це з якоїсь стародавньої поеми чи легенди. Щось віддалено знайоме.

— Так, — видихаю я, відчуваючи, як ноги слабнуть та починають тремтіти. Ніби моє тіло зберігає вертикальне положення лише тому, що він утримує моє підборіддя вказівним пальцем. Відпустить — і я впаду.

— Що ж… — судячи з голосу, знову поблажлива посмішка. — Щасти тобі у пошуках.

Ледве теплі губи несподівано м'яко торкаються моїх. Нескінченно довга мить цього дотику — мені доводиться стиснути зуби, з останніх сил утримуючись від того, щоб не відповісти на поцілунок — і Темний Лорд відпускає мене. Дивом не осідаю на підлогу, встигнувши притиснутися спиною до стелажа. Ще більшим дивом виявляється те, що він при цьому встояв і навіть не похитнувся. Завмираю, прислухаючись до кроків, що віддаляють від мене спокусливу небезпеку.

Клацають двері, і тільки після цього я нарешті наважуюсь розплющити очі. Серце, що до цього вдавало з себе притихле від близькості хижака звірятко, кидається навскач у спробі втекти кудись далеко-далеко. Я б сама з радістю кудись так втекла. Повільно і глибоко вдихаю, оцінюючи свої відчуття. Краще, ніж могло би бути. Так, непереборна слабкість на межі запаморочення, але свідомість не втратила — вже добре.

Чи то мені нарешті вдалося дати відсіч хтивим намірам Темного Лорда, чи то він не надто й наполягав, а просто вирішив трохи пограти у допит. Але в тому, що він знову намагався мене зачарувати — жодних сумнівів. З якою метою — це вже інше питання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍